За роки незалежности українські жінки й чоловіки,
неповнолітні діти, юнки та хлопці потерпають від торгівлі людьми по всьому
світу незалежно від віку, походження та соціального статусу. Найчастіше
потерпілих продають з метою примусової праці, сексуальної експлуатації,
жебракування та хатньої роботи. Це негативне явище безпосередньо загрожує
майбутньому України, калічить життя людей та їхніх родин.
Якби хтось із астрологів, пророків чи оракулів у
недалекому минулому двадцятому сторіччі висловив навіть припущення, що в
наступному XXI столітті процвітатиме таке явище, як
работоргівля, – ніхто не повірив би. Нині ми знаємо, що таке нелюдське явище
наявне на нашій планеті, і воно, на жаль, не оминуло й Україну, яка сьогодні є
країною-донором і країною транзиту для “живого товару”.
Та для об’єктивности в аспекті работоргівлі
давайте повернемось до давніших часів. Тема української работоргівлі донині
залишається ґрунтовно не дослідженою. Українці звикли до ролі жертви численних
зовнішніх ворогів. Проте шлях до сучасного й не обтяженого стереотипами бачення
себе і свого місця у світі насамперед передбачає відверту розмову про минуле.
Зі школи нам відомо про
шлях “із варяг у греки”, але не зовсім ми уявляємо, чим саме давні русичі
торгували з Візантією. Знаємо про невільницькі ринки в середньовічному Криму,
але достеменно не відаємо, хто був на них продавцями. Коли береш до рук записи
українських народних переказів, опублікованих 1847 року Пантелеймоном Кулішем,
не сподіваєшся прочитати зізнання одного з нащадків запорожців: “А я, каже,
продав Варку, та й каюся – не буду довіку женитися. А то так: підмовить дівку,
заведе на Запорожжя, продасть, а сам вернеться”.
Середньовічне сприйняття
рабства вельми відмінне від стандартів Декларації прав людини і сучасних
моральних уявлень. Насамперед, рабство було звичайним явищем. Рабами ставали
внаслідок викрадення, покарання за злочин, передусім боргове рабство,
самопродажу, одруження з рабинею, народження в неволі. Нерідко батьки самі продавали
своїх дітей, не в останню чергу сподіваючись для них кращої долі. До прикладу,
служба яничаром вважалася престижним і недосяжним іншим шляхом шансом для
простого селянського хлопця з Болгарії чи Молдови. Водночас західноєвропейські
мандрівники, які не шкодували фарб для зображення тяжкої долі невільників,
часто не могли утриматися від спокуси повернутися зі східної подорожі з
власними рабами.
Про работоргівлю, якою
займалися запорозькі козаки, знаємо дуже мало. Статистики спустошень козаками
кримських і турецьких теренів не маємо. Більша, хоча надто недостатня, увага
була приділена набігам на українські землі. Радянські, і не тільки, історики
полюбляли писати про “турецько-татарську агресію”. Насправді, одна з найбільших
загадок історії – це природа взаємин Кримського ханства і Османської імперії. Татари
не були сліпим знаряддям османської політики, та й саме ханство було
неоднорідне. Поруч із кочовими степовими регіонами на південному узбережжі були
міста, а населення займалося сільським господарством. У степовій частині
півострова мешкали ногайці, про яких генуезець д’Асколі 1634 року зазначав:
“Кримські татари орють і сіють, їдять звичайний пшеничний хліб. Ногайці не
сіють і не жнуть, харчуються напівсирим м’ясом”.
Історики неодноразово намагалися зняти з
кримських татар відповідальність за походи за невільниками і перекласти її на
тих-таки ногайців чи турків. Ці спроби були зумовлені перенесенням у минуле
модерних уявлень про неприпустимість певних типів діяльности. Варто повторити
ще раз: у Середньовіччі моральна шкала була інакша, і це однаково стосується і
татар, і запорожців.
Походи за
невільниками переслідували насамперед економічну мету, а работоргівля була
одним із найприбутковіших і, що не менш істотно, найтрадиційніших промислів
Криму. Щодо татар, то ніколи не йшлося про захоплення якихось територій, лише
людей. Історики приблизно оцінюють втрати України від набігів, які почалися
наприкінці XVI ст., у 1–2,5 млн. осіб. Доля захоплених у полон
складалася по-різному. Спокуси турецької неволі – один із дуже сильних мотивів
українських дум. Олександр Галенко вважав, що неволя не сприймалася як
абсолютне лихо. Підданство одній із найбагатших імперій світу відкривало
набагато більші можливості доступу до влади і багатства, ніж мирна хліборобська
праця на околицях Речі Посполитої. Втриматися від спокус могли не всі. Тим
більше, що за мусульманським правом добровільне прийняття ісламу автоматично
робило людину вільною. Інколи “потурченці” навіть верталися в Україну, про що
свідчить закріплений у “Номокамоні” Петра Могили спосіб їх повернення до
православ’я шляхом поновного охрещення. Втім, більшість не поверталася.
А тепер повернемось до
наших часів. Україна посідає друге місце у списку країн – постачальників рабів.
На превеликий жаль, саме така невтішна статистика сьогодення. Легально за
кордоном щороку працевлаштовується 50-60 тисяч осіб. За неофіційними цифрами,
число українських заробітчан за кордоном сягає восьми мільйонів. За останніми
оприлюдненими даними Державного комітету статистики, в Україні проживає 46
мільйонів 506 тисяч. Слід нагадати, що останній перепис населення 2001 року
виявив у державі 48 млн. 457 тис. осіб – на 2 млн. більше, ніж сьогодні. А якщо
пригадати статистику кінця 1990 року, то в нашій тоді ще республіці проживало
51 млн. 940 тис. осіб. Факти, як кажуть, річ уперта, і в цьому випадку
коментарі зайві.
Нині торгівля людьми –
один із найприбутковіших тіньових бізнесів у світі й поступається лише торгівлі
зброєю та наркотиками. Основними країнами, в які надходить з України “живий
товар”, є держави Західної Європи, Туреччина, Греція, Ізраїль, США, Об’єднані
Арабські Емірати.
Работоргівля для України – національна трагедія.
Українські жінки та дівчата, яких продають за кордон, могли б стати матерями,
зробивши свій внесок у розквіт української нації. Мабуть, не всі глибоко
розуміють термін “торгівля людьми”. У багатьох це поняття трактується як
примусова праця у борделях. Але це дуже вузьке трактування. Торгівля людьми –
це не лише сексуальне рабство. Це рабство, в яке, за великим рахунком,
потрапляють наші заробітчани за кордоном. Адже нелегальне перебування в чужій
країні обмежує права людей, а інколи й зовсім позбавляє їх. Вони за всіма
ознаками стають жертвами. Людина, побоюючись, що її депортують, мусить
погоджуватися на будь-які умови праці, на будь-який заробіток та побутові
умови. Все це є ознаками торгівлі людьми.
Часто можна почути таке твердження, що, мовляв,
багато з тих, хто працює у сфері надання сексуальних послуг за кордоном, знали,
куди їдуть і навіщо. Не варто так вважати, бо це цинічно й зневажливо стосовно
жінки як такої. Переважна більшість жінок, які були депортовані або повернулися
з-за кордону самі, їздили туди заробити грошей не таким чином. Але, на жаль, їх
змушували займатись цими послугами.
Становище в Україні ускладнюється через низку
особливо небезпечних тенденцій, зокрема через розширення торгівлі дітьми та
сиротами й хабарництво серед місцевих посадовців. Як свідчать дані “Дослідження
з питань торгівлі людьми” у 2007 році, за останні роки в Україні “розширилися
масштаби торгівлі дітьми, з-поміж них і сиротами”. Видається, що однією з
головних причин цього явища є корупція серед державних посадових осіб, а також
їхня участь у торгівлі людьми. У дослідженні зазначено, що “корупція
залишається проблемою не лише для українського уряду, а й на всіх рівнях
суспільства”, і що “через корупцію серед службовців знижується ефективність
боротьби правоохоронних органів з торгівлею людьми”.
Нині Україна як ніколи потребує здійснення
суворих заходів для боротьби з корупцією у всіх держструктурах, і таку боротьбу
потрібно спрямовувати на те, щоб наші матері й доньки не ставали розмінною
монетою у процесі розв’язання проблем державної політики. На викорінення цього
лиха належить спрямувати істотні кошти й ресурси. Навіть там, де уряд готовий
вжити рішучих заходів, такі зусилля зводять нанівець через брак коштів. Служби
підтримки жертв торгівлі людьми функціонують, однак вони також потерпають від
нестачі коштів.
Торгівля жінками та дівчатами для сексуальної
експлуатації є злочином проти людства, ганебним явищем для всіх нас. Це
приниження гідности жінок і грубе порушення прав людини. Відома правозахисна
організація ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі) багато
років поспіль здійснює активну роботу щодо протидії торгівлі людьми, проводить
тренінги, випускає спеціалізовану літературу. Добру справу здійснює міжнародна
організація “Ла Страда”, яка допомогла сотням жінок визволитись з полону
работоргівців.
Останніми роками лише представництво Міжнародної
організації з міграції в Україні надало допомогу понад 4500 жертв торгівлі
людьми, яких було продано у більш ніж 50 різних країн, що включають такі
географічно віддалені країни, як Південна Корея, Нігерія та Ємен. Поза тим, не
менше 48% відсотків від загального числа осіб, яким було надано допомогу,
переміщувались лише до трьох країни – Туреччини, Російської Федерації та
Польщі.
Торгівля людьми – це тяжкий злочин, який
карається українськими та міжнародними законами до 15 років ув’язнення. Зупинімо рабство!