Жнива Голоду

Богдан Михайлишин, секретар Філії УНО Торонто-Захід

Голод в Україні 1932-1933 років та Голодомор і як тема наукових студій, і як визнання його геноцидом проти українського народу, і як вшанування пам’яті його жертв та різних пов’язаних із цим заходів – дві різні речі. І не тільки в часовій площині, оскільки про Голодомор в Україні почали відкрито говорити на початку 90-х. Це також різні виміри існування українців як нації. Голод – це факт історії. Голодомор же, а радше його відзначення, – це показник історичної пам’яті та соціального здоров’я нації. Навмисно не написав держави замість нації, позаяк вістря цього злочину було спрямоване в українське селянство – серце нації.

29 липня на оселі “Сокіл” поблизу Торонто, на цьому невеличкому острівці української культури й традицій, уже вкотре відбулося відзначення пам’яті жертв Голодомору. Як завжди, почалося воно поминальною молитвою біля каплички. Під скорботне бамкання дзвона та багатоголосся невеликого, але напрочуд професійного хору люди, які зібралися тут, полинули думками у безвість за безвинно відлетілими душами колишніх краян, що померли жахливою голодною смертю.

Отець Юрій Гнатів побудував свою проповідь на тому, як Ісус Христос нагодував тисячі людей п’ятьма хлібинами і двома рибинами. На нашій планеті голоду завжди можна уникнути, бо як не вродилося в однім місці, то є можливість привезти з іншого. На превеликий жаль, сильні світу сього рідко зважають на голодних – і нині мільйони людей недоїдають або просто голодують. Наприкінці  панахиди отець запросив усіх до їдальні на урочисто-скорботний обід.

Біля трибуни на невеликому столі стояв чепурний снопик пшениці, обгорнутий чорною стрічкою. Тут же  збоку – запалена свічка і хрест. Разом вони витворили дуже промовистий символ трагедії.

Цю сумну поминальну урочистість відкрив заступник голови Філії УНО Торонто-Захід Володимир Кричфалуші. Він коротко представив людей, які були безпосередньо залучені до вшанування пам’яті жертв Голодомору, і наголосив, що свідків Голоду чимраз меншає. Під схиленим прапором у їдальні запалили свічку пам’яті. Це зробив Іван Горлач, який ще хлопцем пережив голод, а у свої зрілі роки робив і робить дуже багато, аби ширити відомість про це горе. Відтак священик Юрій Гнатів змовив молитву і поблагословив їжу.

Перше слово надали генеральному консулові України в Торонто Олександрові Данилейку. Він підкреслив, що голод не був результатом неврожаю, бо в ті роки вродило щедро, а дикою жорстокістю, злочинною політичною акцією комуністичного режиму з метою поставити на коліна українців. Людей неможливо було заманити у колгоспи – ось і був обраний цей нелюдський шлях приборкання непокірних. Цієї сторінки в нашій історії забути не можна.

У головній доповіді були коротко зреферовані причини Голодомору. Була акцентована винятково політична мета цього злочину – знищивши селянство, цю національно найбільш стійку верству українців, більшовицька Москва прагнула залякати решту населення України, передусім ту частину інтелігенції, яка ще залишилася живою, і цілковито зденаціоналізувати найбільшу і найбагатшу радянську колонію.

Того часу світ невідворотно йшов до війни; до неї відверто готувалися і фашистська Німеччина, і більшовицький Радянський Союз. Між цими політичними потворами лежала Україна, територія якою була добрим стратегічним плацдармом для нападу в обидва боки, і це усвідомлювали і одні, і другі. Сталін розчистив цей плацдарм голодом. Це трапилося спочатку на так званій Великій Україні, а восени 1939-го перенеслося на терени Західної. До речі, крім Великого Голоду 1932-1933 років, Україна зазнала ще й менших – 1921-1922 і 1946-1947. Ще донині неможливо назвати точну цифру замучених Голодом 1932-1933 років, але навіть за дуже приблизними підрахунками – це не менше 7 мільйонів осіб.

Художнє слово про Голодомор, хоч і не розмаїте, але дуже емоційне і насичене, завжди вражає та достукується до кожного серця. Ще більш промовистою вважаю другу частину цієї урочистости – вона була менш офіційна, але розважальною її, однак, назвати не можна. Мороз ішов по шкірі від неприхованої правди про Голодомор, так по-стефаниківськи “коротко, сильно і страшно” змальованої у декламаційно-співочій композиції, виконаній директором Рідної Школи Філії УНО Торонто-Захід Іриною Кравець та двома ученицями цієї ж школи – сестрами Соломією та Іванною Сало.

Чи може бути щось страшніше для матері, аніж бачити, як помирає рідне дитя? А скільки таких матерів, молодих українок, було у голодних 1932-1933-му? Усю материнську розпуку і безсилля чимось допомогти вмираючій рідній дитині передав автор вірша “Стражденна мати”, що його прочитала Валентина Горовенко. 

З ним перегукувався і вірш “Село у струпах”, який продекламувала Ванда Михайлишин. Спустошені села були не рідкістю у ті два роки. Викосила їх, однак, не чума і не проказа, а комуністична, людиноненависницька сваволя більшовицької Москви, що виношувала далекосяжні плани заволодіти цілим світом.

Молитвою і спільним виконанням національного славня урочисте вшанування пам’яті жертв Голодомору було завершене. Ця рана, безсумнівно, є дуже свіжою на тілі української нації. Як би час не віддаляв її від нас, вона все ж залишиться незагоєною. Про цю трагедію треба постійно пам’ятати.