Спомини леґіонера Івана Курка

Ми, українці, билися, б’ємося і будемо битися – за всіх, за Польщу, Австрію, Німеччину, Росію, США, Канаду і Францію, але не за нашу Батьківщину. За чужі держави загинули вже сотні тисяч українців. Якщо б вони загинули за Україну, то вже, напевне, Україна була б вільною, і не треба було б сотням тисяч українців шукати щастя на чужині.

Під час Другої світової війни 6,000 українців-заробітчан у Франції були змушені воювати добровільно за Францію в Чужинецькій Леґії, щоб не воювати в рядах польської еміграційної армії.

Я хочу коротко ще згадати про українську еміграцію у Франції. Першим політичним емігрантом у Франції був український гетьманич Григор Орлик. Після упадку української державности в 1921 р. до Франції напливає досить велика кількість старшин і вояків армії УНР, а також і багато чільних діячів УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. А коли у 1923 р. Рада Амбасадорів у Парижі признала Галичину, з Польщі починає напливати масово заробітчанська еміграція, гнана до Франції страшними повоєнними злиднями, утисками і колонізацією. Переважно це були українські селяни, а щойно в 30-их роках почали приїжджати і національно свідомі одиниці.

З великою прикрістю треба ствердити, що українська еміграція не зуміла об’єднатися і створити одну загальноукраїнську організацію. І так наддніпрянська еміграція створила “Союз Українських Еміграційних Організацій”, а в 1925 році видавала в Парижі тижневик “Тризуб”.

Треба згадати, що в рядах білої московської еміграції знайшлися десятки тисяч наших малоросів. Численна галицька еміграція, позбавлена інтеліґенції, ставала пригожим тереном для різних протиукраїнських акцій. Частина дала себе зловити на вудку більшовикам, які створили комуно-совєтофільську організацію “Союз Українських Громадян у Франції”. Видавали тижневик совєтського напрямку “Українські Вісті”.

Частина несвідомої еміграції опинилася в рядах польської еміграції. Третю частину, національно свідомішу, організував соціаліст ген. Микола Шаповал.

Жменька свідомих національно галицьких робітників організує своє національне життя на зразок ріднокрайових “Просвіт”. У квітні 1930 року Микола Сціборський в Парижі почав видавати соборницький і націоналістичний двотижневик “Незалежність”. У днях 19 лютого 1932 року в Парижі заложено “Український Народний Союз”, і першим головою був вибраний ген. Микола Капустянський.

Новозаснований УНС у скорому часі розрісся і вже у 1939 році нараховував 98 відділів. 1.5. 1933 р. появилося перше число “Українського Слова” циклостилевим друком, а в кінці червня 1934 р. – перше число “Українського Слова” (у новому друкованому вигляді газетного формату). В 1938 р. зусиллями Олександра Бойкова постає перша українська друкарня, в якій друкується “Українське Слово”.

Коли б не було Другої світової війни, то наша українська еміграція у Франції була б найбільшим бастіоном українства на Європейському континенті.

В перших тижнях війни у вересні 1939 р. сотні членів УНС добровільно зголосилися до військової служби і по перевишколі пішли негайно на фронт в рядах французької Чужинецької Леґії.

Варто згадати, що і ген. М. Шаповал заанґажувував до армії близько 700 своїх членів. Але коли постали труднощі з появою польського уряду у Франції, він не проявив жодної протиакції. Основно змінилося положення, коли до Франції перенісся польский уряд зі своїми недобитками. За підтримкою французького уряду почали вони організовувати армію, мобілізуючи до неї польських громадян. Одначе українці масово зголошувалися до французької армії і не бажали бути в рядах польської армії, іти до тих, які загарбали наші рідні землі і через яких українці мусили шукати працю на чужині. Поляки відповідали доносами, брехнями, наклепами та провокаціями. Видних діячів заплямлювано як комуністів, агентів Москви і Берліну. Багато українців опинилося у в’язницях і в концентраційному таборі і силою були забирані до польської армії. По довгій боротьбі вдалося УНС таки здобути перемогу, бо французький уряд офіційно погодився, що українці мають право вибирати: служити в польській армії або у французькій Чужинецькій Леґії. Це була велика наша перемога, бо ж польський уряд був для французів законним урядом союзної воюючої держави.

Українські добровольці брали участь у великих боях за Францію під Седаном (Sedan) і Самою (Somme) у травні 1940 р., залишаючи на полях боїв сотні вбитих і поранених. Багато потрапило до неволі. В серпні 1940 р. частина українців була здемобілізована, частину українських леґіонерів перевезено до Північної Африки, де вони працювали на будові Транссагарської залізниці і автошляху.

Хай мої спомини будуть згадкою про українських добровольців, які в чужих уніформах билися за чужі інтереси, але в їх серцях вічно жевріла велика любов до своєї Батьківщини – України.

Німецька армія 9 травня 1940 р. почала наступ на Францію, і вже того ж дня сотні німецьких літаків бомбардували французькі міста і села, сіючи смерть та знищення. Постала загроза і для нашої місцевости, наступного дня вранці почали всі втікати поза лінію Мажіно (Lagne Maginot), і мені довелося також втікати, і о 4-ій ранку я жінку зі сином завів на двірець, щоб вони якнайшвидше виїхали на Захід, а о 9 ранку йду до моєї фабрики на працю, але вже про працю не було мови. Зібравши свої необхідні речі, жену я на двірець. З великим трудом мені вдалося сісти до санітарного потягу.

Довго потягом мені не довелося їхати, бо наш потяг був обстріляний німецькими літаками, став у чистому полі, і ми мусили втікати перед літаками. Пополудні вдалося мені виїхати до середньої Франції. Я там мусив зголоситися в жандармерії (gendarmerie). Найгірше було те, що в моїм паспорті моя державна приналежність була записана – “полони” (polonais – поляк), і моїм обов’язком було вже давно зголоситися до “свого війська”. Я їм пояснив, що я українець і що ми маємо право вибору – або до польської армії, або до Чужинецької Леґії. Але я мушу насамперед віднайти мою загублену родину. По 14-ти днях шукання по селах мені вдалося з Божою поміччю віднайти мою родину. Тоді я мусив зголоситися в “мерії” (mairie). Урядовець переглянув мої документи і сказав, що до 24-ох годин мушу зголоситися до польської армії, бо інакше буду заарештований. Я відповів, що я українець, а не поляк, і до польської армії не піду, хоч би мене арештували. Урядовець додав: “Їдь куди хочеш, але ти мусиш бути при війську”. Я погодився, що їду до Леґіону і щоб вони заопікувалися моєю родиною. “Твоя родина мене не обходить, може на дорозі сидіти”, – відповів урядовець.

В Ліоні (Lyon) повно військових жандармів, французів і поляків, перевіряють документи. Перескакую огорожу і мало що не скочив жандармові на голову. Цей жандарм зажадав від мене білета і запитав, чому я перескочив огорожу. Пояснюю, що польські жандарми силою тягнуть українців до свого війська, а я хочу до французького. Жандарм до мене: “Ось там, наліво!” Там секретар, подивившись на мою картку, каже: “Полони” (поляк)! Ні, я українець, до поляків не піду! Секретар викинув мене за двері, з чого я зрадів.

Можна тут сподіватися всього від різношерстного націоналізму, завтра нас розділять по компаніях. Хто куди попаде, мусимо всюди працювати, щоб зберегти бадьорість леґіонерів-українців і не знеславити українського імени.

PHOTO

Іван Курок