Патріотизм чи манкуртизм?
Сергій Гайдук
Нинішні очільники України безапеляційно демонструють
свавілля у законодавстві, жорстокий цинізм у політиці й непрофесіоналізм в
економіці. Всі попередні здобутки української демократії цілеспрямовано
ни-щаться регіоналами протягом майже трирічного терміну їхнього перебування у
владі. Так звані реформи, які ці горе-реформатори впроваджують, спрямовані на
покращення життя можновладців і погіршення життя народу. Складається враження,
що все, що ці “керманичі” пропонують, направлено на руйнацію держави, знищення
всього національного. Пріоритети в них очевидні й давно означені – збагачення
самих себе.
Знані мільйонам українцям завдяки масмедія,
зокрема “головному” телеканалу країни, члени і членки Партії регіонів
вседозволено втручаються в духовний світ нації: у безцінні надбання культурної
спадщини, в талановиту скарбницю літератури, у прекрасну співучу українську
мову, не маючи ні відповідного фаху, ані досвіду, ані знань. Приміром, одна з
регіоналок дозволила собі у прямому ефірі у програмі “Велика політика”
висміювати визнаного талановитого письменника Василя Шкляра, цьогорічного
лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, та його видатний
роман “Залишенець”. Звісно, вона має право на власну думку, але ж на кухні або
в ресторані з колежанкою обговорювати літературну цінність того чи іншого
художнього твору, та не має найменшого права публічно висловлювати свої, м’яко
кажучи, некоректні зауваження й висновки. До слова, в наступній програмі,
присвяченій горезвісному “мовному” законопроекту, та ж сама депутатка з
українським прізвищем, народжена в Україні, країні, яка, дякувати Богу, має
власну мову, заявила, що її рідна мова – російська.
Неможливо залишитися осторонь від цьогорічних
аномально спекотливих липнево-серпневих подій щодо мовної ситуації в державі,
які відбулися у Верховній Раді України, з продовженням, яке вилилося у
підписання гарантом Конституції проекту закону України “Про засади державної
мовної політики”, який напередодні запевняв у Криму представників української
інтелігенції, що цього не станеться. І що найбільшу підтримку і сприяння в
російськомовних регіонах України буде надано українській мові. До слова, у
багатьох ЗМІ було надруковано кілька відкритих листів до президента України з
проханням проявити державну мудрість і накласти вето на цей сумнозвісний закон.
Цих “можновладців і політиків” не зупиняє ні те, що українські й іноземні
правники негативно оцінили горезвісний проект закону як такий, що не відповідає
Конституції України, Європейській хартії регіональних і міноритарних мов,
Європейській рамковій конвенції про захист прав національних меншин. Ані
голодування патріотично налаштованих різних за віком людей біля Українського
Дому в Києві та в інших містах України, які усвідомлюють масштаби небезпеки, що
можуть завдати Українській державі ці горе-керманичі. Ані десятки аргументів,
наведених авторитетними істориками, пра-вознавцями, філологами стосовно мовного
питання.
Українофоби В. Колесніченко і С. Ківалов, представники провладної партії,
автори антиконституційного законопроекту “Про засади державної мовної політики”,
відверто проігнорували всі аргументовані критичні зауваження з боку поважних
інституцій. Справді, цей проект пройшов експертизу Венеціанської комісії, на
яку посилаються його автори, натомість приховали її висновки, де йдеться, що
зміст документа, попри проголошені у ст. 5 цілі та принципи, свідчить про те,
що в самому законопроекті закладено механізми домінування російської мови на
шкоду українській як державній. Комісія закликала горе-авторів до ретельного
перегляду термінології та послідовного її застосування в тексті. Поза тим вона
наполягає на пошуку “справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного
боку, і збереженням державної мови як інструменту інтеграції суспільства, з
іншого”.
Законопроект також негативно оцінили у висновках
усі профільні установи НАН України – Інститут мовознавства; Інститут
української мови; Інститут політичних та етнонаціональних досліджень; Інститут
держави й права; Український мовно-інформаційний фонд; Академія наук Вищої
школи; Інститут філології Київського Національного Університету ім. Тараса
Шевченка.
Більше того, цей законопроект зазнав нищівної
критики у висновках Міністерства фінансів та Міністерства юстиції України;
Комітетів ВР України – з питань культури і духовності та з питань бюджету, а
також Головного науково-експертного управління ВР України.
Таке
відчуття, буцімто історія з масовою манкуртизацію суспільства повторюється.
Мало б стати великим застереженням політикам перед реальною загрозою мовного та
культурного виродження, втрати національної автентичності й ідентичності,
зрештою – державності. Ще у 1968 році видатний
науковець, письменник Іван Дзюба написав відому наукову працю “Інтернаціоналізм
чи русифікація?”, яку видали, виходячи з реалій того часу, за кордоном,
багатьма мовами світу, що вже майже півстоліття не втратила актуальності в
умовах сьогодення. Звідки ж така зневага до українського?! Беззаперечний факт,
що в Англії – англійська, у Франції – французька, у Німеччині – німецька, у
Польщі – польська. Замість того, щоб розвивати й поширювати українську мову в
Україні, яка зазнавала впродовж століть безліч утисків і заборон з боку царів,
попів та генеральних секретарів, сучасні горе-слуги народу продовжують
знахабніло порушувати положення статті 10 Конституції України та законів
України щодо гарантування застосування мов в Україні. Не встигло просохнути
чорнило під антиукраїнським законом, як деякі міські та обласні ради
проголосили у своїх регіонах російську – другою офіційною мовою. І біло-голубі
місцеві депутати “зі сльозами на очах” і неприхованою радістю діляться у
масмедія про надану можливість вести діловодство й розмовляти російською мовою,
і яке це довгоочікуване щастя для всіх. Начебто їм хтось колись забороняв
розмовляти цією мовою. Одні називаються – народні депутати України, інші – депутати
міських та обласних рад українських міст і областей, мають бути патріотами
виборчих округів, де їх обирають. Для них, мабуть, семантика слова “патріотизм”
носить хибне значення. Їхні вчинки яскраво демонструють протилежне явище –
“манкуртизм”.
Ще кілька років тому тяжко було уявити, що слово
тюркського походження – манкурт – буде знову вжито для характеристики сучасного
стану українського суспільства. Здавалося, що для української нації подібне вже
пережито та вистраждано в муках і в борні за власну державу, культуру, історію,
проте на двадцять першому році державної Незалежності відбувся зворотний
процес, і реанімація процесу “манкуртизації” українців – знову нагальна
проблема. На жаль, це вже доконаний і незаперечний факт – сучасна українська влада
стала на хибний і, безперечно, небезпечний шлях, відновивши тоталітарну
традицію формування людини зі стертою історичною пам’яттю – манкурта.
Слід нагадати, що слово “манкурт” походить із
тюркського міфу і було популяризоване видатним прозаїком Ч. Айтматовим у романі
“І довше століття триває день”. За письменником, людину перетворюють у бездушне
рабське створіння, повністю підпорядковане господарю, що забуває свою
батьківщину, мову та історію. Киргизька легенда, згадана в романі, описує
жорстокий шлях створення манкурта, людини, котра забуває все, окрім своїх
основних функцій, і тому стає ідеальним рабом. Полоненому вдягали на поголену
голову свіжу шкіру верблюда. Раба залишали в пустелі на кілька днів із
зав’язаними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися
головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стискалася. Це разом зі спрагою
завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав, або залишався жити,
забуваючи про своє минуле, та ставав ідеальним рабом. Покоління безбатченків не
може бути продуктивним уже за своєю суттю.
Цей рік для України вирішальний. 28 жовтня – у
день парламентських виборів – визначатиметься майбутнє країни. Закон “Про
засади державної мовної політики” – це тест на патріотизм для всіх громадян
України. Захистимо мову – захистимо Україну!