Неминучість націоналізму

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Націоналізм упевнено крокує Європою. Саме такий висновок напрошується, коли глянути на сучасну політичну карту Європейського континенту та проаналізувати стан так званого європейського націоналістичного руху. Та щоб не бути голослівними, нижче подамо хроніку поступу націоналізму в сучасній Європі. Але спочатку кілька загальних зауваг.

Націоналістичні партії Європи об’єднані у своєрідний націоналістичний “інтернаціонал”, що має назву “Європейський національний фронт”. До його складу входять такі відомі партії, як Націонал-демократична партія Німеччини, “Болгарський національний союз”, “Національне відродження Польщі”, литовський “Союз національних сил”, румунська “Нова правиця”, грецький “Патріотичний альянс” і сербська організація “Образ”. Ці партії тісно співпрацюють з однією метою – виграти вибори до Європарламенту та створити  Європейську праву партію.

На сьогодні у Європарламенті поки що немає націоналістичної фракції, але на початку цього року європейським націоналістам вдалося створити націоналістичну групу у складі двадцяти депутатів, що представляють шість європейських держав. Загалом до складу групи входять сім французьких депутатів, п’ять румунських, три фламандці, два італійці і по одному депутатові від Болгарії, Австрії та Об’єднаного Королівства.

Вже у цьому сторіччі європейські націоналістичні партії досягали чималих успіхів. У свій час ліберальні середовища вчинили значний галас з приводу участи Австрійської народної партії в уряді. На виборах у Швейцарії, Бельгії, Данії, Швеції, Румунії з непоганими результатами перемагали саме націоналісти. Скажімо, в Румунії у листопаді 2000 року партія “За велику Румунію” здобула 22% голосів, а її лідер К. Тудор отримав 30% голосів на президентських виборах.

А тепер про успіхи європейських націоналістів уже в 2007 році. На початку року міським головою Риги обраний представник латвійських націоналістів Яніс Біркс. За його обрання проголосували 34 депутати, за другого кандидата, керівника комітету думи у справах освіти, молоді і спорту Байбу Брігмане – 22, а проти обох кандидатів – три депутати Думи. Підтримку Бірксу висловила нова правляча коаліція, куди входять латвійські націоналісти. Всього вони володіють у самоврядуванні Риги 27 голосами. Біркс – 1956 року народження, за фахом лікар-анестезіолог. У 2001 році він уперше балотувався в Ризьку Думу за списком націоналістів і був обраний депутатом, потім став керівником думської фракції цієї партії. У 2004 році балотувався в Європарламент, але обраним не був.

У квітні 2007 року відбулися парламентські вибори в Естонії. Націоналістичний “Союз за Віт-чизну і Республіку” набрав 98203 голоси, що складає 18 відсотків від загальної кількости естонців, що взяли участь у виборах. Таким чином естонські націоналісти за результатами виборів посіли третє місце.

Уперше за останні півстоліття на місцевих виборах у Шотландії перемогли націоналісти. У своїй політичній програмі вони обіцяють до 2010  року провести референдум про відокремлення від Великої Британії і цілковиту незалежність Шотландії.  Ще одна мета – надати парламентові право визначати зовнішню політику та розпоряджатися податками від нафти Північного моря. Націоналісти здобули у шотландському парламенті 47 місць зі 129-ти. Вони обігнали своїх головних суперників – лейбористів лише на одне місце. Проте далеко позаду залишилися консерватори та ліберал-демократи, які набрали відповідно 17 і 16 місць. Лідер Національної партії Шотландії Алекс Селмонд був обраний першим міністром Шотландії.

У травні цього ж року після виснажливої 15-годинної сесії сербської Скупщини спікером парламенту обраний кандидат від Сербської радикальної партії, заступник її голови Томіслав Ніколич. За нього проголосували 142 із 244 депутатів, котрі брали участь у засіданні парламенту. Його суперниця Мілена Мілошевич від ліберальної Демократичної партії Сербії одержала 99 голосів. Таким чином, Ніколич став першим високопосадовим чиновником від націоналістів за сім років, що минули після усунення Слободана Мілошевича з посади президента тоді ще Югославії.

Тріумфом “правих сил” можна назвати результати президентських та парламентських виборів у Франції. Главою цієї держави став 53-річний Ніколя Саркозі. Лідер французьких націоналістів Жан-Марі Ле Пен, який також брав участь у президентських виборах, неодноразово підкреслював, що Саркозі переміг лише тому, що взяв на озброєння програму французьких націоналістів. Характерним є ставлення нинішнього президента Франції до України. Одразу після Помаранчевої революції він був одним із небагатьох французьких політичних лідерів першого ешелону, який не забарився з візитом до Києва. В річницю Голодомору Саркозі надіслав українцям Франції особисто підписаного листа, де сказав: “Як і ви, я вірю, що це дуже важливо – і далі надавати данину пам’яті тим мільйонам чоловіків і жінок, які стали жертвами тоталітарного божевілля. Голод, зорганізований Сталіним, залишається одним з найбільш нелюдських свідчень жорстокости цього режиму”. Під час своєї виборчої кампанії Саркозі неодноразово наголошував на необхідності діалогу з Україною та Грузією та на їх ймовірному членстві в Європейському Союзі та НАТО.

На парламентських виборах партія Саркозі “Союз на підтримку народного руху”  розгромила своїх основних конкурентів – соціалістів й забезпечила собі надійну перевагу у парламенті. 4-відсотковий поріг здолав також “Національний фронт” під проводом Ле Пена.

Цікаві й промовисті за своїми висновками опитування громадської думки відбулися нещодавно у Польщі та Німеччині. Як виявилося, громадяни цих країн плекають сентименти до земель, які колись їм належали. Польські оглядачі бачать у цьому сигнал, який, на їхню думку, може спричинити наростання націоналістичних настроїв. Як відомо, Єврокомісія запропонувала урядам країн ЄС створити спільний підручник для вивчення історії. Натомість міністерство освіти Польщі виступає проти цієї ініціативи, а польські історики виступають проти “однієї моделі” навчання історії у школах Євросоюзу.

Очевидно, що інтереси деяких європейських націоналістичних партій не завжди співпадають з інтересами Української держави. Більше того, окремі націоналістичні парії Європи не приховують своїх територіальних претензій до нашої країни, мотивуючи це лише їм прийнятними аргументами. Але незаперечним залишається одне: націоналістичний чинник відіграє дедалі вагомішу роль у європейській політиці. А це означає, що неминуче настане час, коли й Україна на собі відчує перемагаючу силу націоналізму.