Дещо про державну мову в Україні

Аскольд Лозинський

Слухав я Президента України на відкритті ІХ Світового Конгресу Українців у Києві в серпні ц. р. Президент запевняв, що в Україні тільки одна державна мова – українська, і що українська мова втілюється в Україні. За своєю притаманністю Президент відзначив, що це, тобто українізація, просувається, але не коштом інших мов. Президент теж похвалився, що завдяки скасуванню візового режиму в Україну на Хрещатику сьогодні можна почути різні мови. Перебуваючи в Києві вже майже два тижні до того, я зітхнув та тихо мовив: “Тільки не українську, хіба з уст діаспорчан”.

На тому самому відкритті Конгресу я слухав і прем’єр-міністра України. Пані прем’єр-міністр запевняла, що хоча в Україні люди звикли і часто розмовляють російською мовою, та діти і внуки навіть лідерів Партії регіонів вивчають українську мову, бо інакша мова безперспективна. При цьому я нагадав собі недавні виступи російською мовою на телебаченні заступників міністрів, прокурорів та інших високопоставлених чиновників України і запитав себе: чому російська мова безперспективна? Хіба ж їхні кар’єри безперспективні теж?

20 лютого ц. р. Президент України видав Указ у справі “забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України...” Указ короткий, без конкретних напрямних зі сторони Президента чи його Секретаріату, тільки з дорученням Кабінетові Міністрів України “опрацювати... питання... забезпечити розроблення та внести... на розгляд Верховної Ради України законопроект... вживати заходів щодо неухильного додержання вимог законодавства посадовими і службовими особами органів виконавчої влади під час виконання ними службових обов’язків”. Кабмін, здається, досі працює над цим питанням, бо поки що не оприлюднена жодна вказівка. Що конкретного втілення досі немає – це точно, бо ми з дружиною і дітьми шукали в Києві однієї суботи у серпні ц. р. кращого ресторану з меню українською мовою і де б офіціанти розмовляли українською мовою, і довелось обійти кругом центру Києва не менше кілометра, поки було досягнуто бажаної мети. У цих російськомовних ресторанах зовсім західні ціни. Як вважати їх безперспективними?

Одного дня теж у серпні ц. р. в Києві зранку я зауважив, шо на дверях при вході до будинку, де знаходиться моє помешкання, прикріплений напис російською та примітивною англійською мовою про потребу зачиняти двері. З метою українізувати, а також навчити граматичної англійської мови моїх сусідів я виготовив напис подібного змісту по-українськи та з виправленою англійською мовою. О 9:30 годині ранку прикріпив цей напис при вході. Зрозуміло, я зірвав попередній російськомовний і неграматичний англійський напис. 

О годині 10-ій я з моїм десятилітнім сином вийшов до книгарні на вулиці Великій Васильківській (кол. Червоноармійська) “Сяйво”. Книгарня складається з однієї великої залі з кондиціонером, у якій знаходяться російськомовні видання, і другої меншої кімнати без кондиціонера, де знаходяться україномовні видання. Оскільки я переконаний, що ставлення до української мови в Києві є зухвале, вважаю, що відсутність кондиціонера в українській кімнаті не випадкове. Я попрямував до української кімнати, де була присутня працівниця книгарні, яка з колегою розмовляла по-російськи, і звернувся я до неї із запитанням щодо нової літературної україномовної творчости. Вона приступила до мене, відповідаючи російською мовою. Я звернув їй увагу, що бажаю як з комунікаційних, так і з психологічних мотивів спілкуватися українською мовою. Вона продовжувала по-російськи. Сам я знайшов собі відповідну літературу та запитав її, куди піти, щоби розчислитися. Знов по-російськи вона унапрямила мене до каси, яка знаходиться у великій т. зв. російськомовній залі. Там друга працівниця приказала мені російською мовою, скільки заплатити. Я попросив її перекласти це на українську. Вона відмовилася, зазначаючи, що працює у російськомовній кімнаті. Я пригадав їй, що вона працює у книгарні в Києві, столиці України, – не Росії. Вона відповіла, що це її не переймає. Тоді я влаштував на ввесь голос авантюру, закінчуючи пропозицією, щоби її дідько повіз у Москву. Одначе моя авантюра виявилась без успіху та без розголосу. Працівниця продовжувала зухвало відповідати по-російськи, а в книгарні були тільки ми. Врешті, виснажений, я заплатив, вийшов з “Сяйва” та пішов додому.

При вході до будинку мого помешкання я зауважив, що мій український та граматичний англійський напис про потребу зачиняти двері був здертий. Година була 10:25. Українська мова не витримала однієї години часу.