Голос із діаспори

Наталія Пазуняк, професор, державний секретар в останньому Уряді України в екзилі, США    

Цей голос звернений до земляків наших – українців Великої України. Голос цей звучав, звучить і буде звучати, поки б’ються наші неспокійні серця. Бо на чужині ми живемо болями і радощами нашої неньки. І хоч ми вже по п’ятдесят років як громадяни США, наші душі знаходяться там, в Україні.

До написання цієї статті наштовхнули прочитані мною і катастрофічно несумісні з 18-літтям Незалежности України коментарі окремих осіб, я би сказала антиукраїнців, до статті “Стрес від України” Аскольда Лозинського, що була опублікована в інтернет-газеті “Українська правда” від 17 липня 2009 року (а також у ч. 30-31 газети “Новий Шлях” за 30липня 2009 р.).

Хочеться ствердити факт, що існує держава, в якій не карають за висловлені думки, за слово правди і за вияв кривди. Отож, є свобода слова. А це велике досягнення, головно опісля режиму, при якому вседозволеною була тільки фраза про “мудру партію”, а всяке заперечення цієї “правди” каралося ув’язненням чи смертю.

Ми свідомі того, що свобода слова, гарантована усім і вся, – це вишуканість демократичного ладу.

Пригляньмося, одначе, до того, як саме використовують це цінне право наші земляки. Найкращим прикладом для цього і служить стаття Аскольда Лозинського, відомого діяча української діаспори.

Лозинського вразив факт глибинної русифікації нашої Батьківщини – України. Це явище він прирівняв навіть до тяжкої недуги. Так, дуже сумно, видно, було цьому діаспорцеві, який виховувався на чужині, де в українознавчій школі вчили його про красу України, про багатство її природи, надр і землі.

Вчили його і тому, що ворожий нашому народові комуністичний режим ідеологічно не спроможний зламати дух України, вирвати із сердець її дітей правду віри Христової і любові до рідної мови та прадавньої культури.

Ми навчали дітей наших, а в тому числі й Аскольда, про вимріяну нами істину – що це народ поневолений, але нескорений. Нами проводилися багатолюдні демонстрації й мітинги перед совєтською амбасадою у Вашингтоні в обороні нашого поневоленого народу. Ми протестували усім нашим єством з нашими дітьми поруч. Виражали свою незгоду з переслідуванням борців за правду, т. зв. “інакомислящих”. В душі кожний із нас ридав за кривду, вчинену нашій Батьківщині – Україні.

Адже ми ніколи не стали відщепенцями від нашої нації. Коли людина, вихована в такому дусі, зустрічає в Україні, вже не поневоленій, байдужість до духовних цінностей, до української книжки, преси, до української мови, то вона й висловлює біль і обурення таким станом.

Так, Аскольд Лозинський використав свободу слова по-українськи і написав протестну статтю. Якою ж була реакція його земляків? Вони висловили невдоволення проти думок і вражень діаспорця. Отож, теж мали вільний вислів думки. Тільки якість того вислову була дуже сумнівна. Було це обливання болотом автора із вживанням “вишуканих” нецензурних слів і лайки. Вияв погорди і ненависти. Та кваліфікація такого вислову – це вже не свобода (високе слово!), а свавілля. Прояв некультурности і при тому глибокого відчуження від свого, рідного.

Був це продукт совєтської індоктринації, себто все, що справді українське (мова, національний світогляд, любов до Батьківщини), – це оте зло, якого невільно допускати до скаліченої совєтським режимом радянської людини. Це вияв перемоги зла.

Є у тих репліках і камінчик у бік нашої, старшої генерації, яка виховувала в національному дусі отаких Аскольдів. А їх тут, поза кордонами Великої України, багато. Тож спробуємо відповісти деяким зле поінформованим дописувачам.

Коротко з’ясуємо. До ІІ Світової війни наша країна була під різними окупаціями, і були це: польська, румунська, угорська і совєтська. У трьох перших режим був семі-демократичний, а в совєтській – тоталітарний. Після пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року і війни німецького ІІІ рейху проти Польщі західні землі (Галичина, Волинь і Полісся) дісталися Радянському Союзові, який впродовж 14 місяців свого панування встиг зруйнувати громадське (не підпільне) українське життя, проводячи арешти серед інтелігенції. Багатьох з них було розстріляно без слідства і суду.

Ця влада внесла спустошення у побутове та громадське життя, а по закінченні ІІ Світової війни незгодним із запропонованим режимом треба було залишати все надбане за життя і йти в невідоме з клунками у руках. Цей “ісход” був трагічним для кожного з нас. Так, моїй родині довелося йти на Захід з Волині, а родині Лозинських з Галичини, бо Схід нами вже був апробований. Йти по битих чужих шляхах, часто пішки, часом у товарних вагонах – так пробивалася на Захід українська еміграція. Під бомбами, у голоді і холоді – так і потрапили в табори ДП (переміщених осіб).

І пішло-поїхало. Через різні допомогові організації люди діставалися кораблями на інші континенти. Нам, подібно, як і родині Лозинських, довелося дістатися до Америки. А прибувши до Америки (Південної Америки, Австралії і т. п.), наші емігранти зустрілися з незнаним світом, де була мішанина різних народностей, але був такий лад, який не передбачав кари за погляди людей.

Отже, після тоталітарних потуг відчувся подих свободи. Тут були карні справи за злочини, а не за вислів поглядів. Незалежно від освіти майже всі емігранти шукали негайно фізичної праці, щоб вижити. У тяжкому, незвичному кліматі нелегка фізична праця була часто виснажливою. Але почуття свободи перемагало всі труднощі.

Свідомість того, що вночі не прибуде “чорний ворон”, щоб погубити життя, зруйнувати родину, вселяла у виснажених скитальців нові сили. Тут пригадався досвід громадського життя у західних окупаціях, в яких проживали до війни наші батьки і ми з ними.

Дуже нелегко нераз жилося, але все ж вирувало громадське життя; суспільство не було сковане цілковитими заборонами так, як у Совєтському Союзі. Цей досвід і довелося використати на новому поселенні.

Одними з перших зусиль було творити суботні українознавчі школи, щоб не залишити наших дітей безбатченками, не знаючими ні роду, ні племені. Учительські громади, плани праці, творення підручників стало першим завданням. Пригадали основи кооперації і створили кредитові спілки “Самопоміч”, допомогову організацію Злучений Українсько-Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК). Цей комітет виручив не одного українця, який переселився у США. Працює він і донині.

Були організовані і працюють дотепер українські інститути й університети, а також науково-дослідні кафедри, що вивчали історію праненьки, визвольну боротьбу народу, а також наслідки і реалії імміграційного життя діаспори.

Нові емігранти включалися до вже існуючих громадських організацій, до Народних Домів, ставали парафіянами церков, побудованих нашими попередниками. Уже в перших роках по переселенню почалася і видавнича праця. Підтримувалися вже діючі видавництва і творено нові. Збагачено працею органи вже існуючих жіночих організацій – Союз Українок і Український Золотий Хрест. Творено органи молодечих організацій Пласт та ін.

Створене у 1950 році видавництво “Київ” друкувало праці українських класиків, а також перекладене у тому ж році українською мовою “Слово о полку Ігоревім” та ін. І, по суті, вся наша еміграція підтримувала видання “Енциклопедія Українознавства” (Париж, Нью-Йорк), що друкувалося за ініціативи пластунів і здійснювалося НТШ. Були ще видання, яких не було тоді в підсовєтській Україні з її прискіпливою партійною цензурою.

Нехай же ця коротка, не обтяжена цитатами і датами інформація буде відповіддю на кинутий закид, чого, мовляв, ви поїхали в Америку і що там робили і робите. Не зайвим буде на кінець пригадати тим антиукраїнським українцям Шевченкову пересторогу:

“Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде”.

Філадельфія, США

27.07.2009 

*Від редакції: Наталія Пазуняк-Іщук зі славетних українських родин Полуботків, Скоропадських, Шульгіних і т. д. Історикам – непочатий край роботи.