Михайло Деяк: “Мрії матеріалізуються”

Михайло Деяк – один із яскравих і колоритних представників сучасного пейзажного живопису. Він успішно закінчив Ужгородський Коледж мистецтва ім. А. Ерделі та Національну Академію образотворчого мистецтва та архітектури в м. Києві. На даний час Михайло є аспірантом Академії і працює в пейзажній майстерні професора В. Забашти. Його численні роботи знаходяться у фондах музею Українського мистецтва та у приватних колекціях м. Києва нарівні з відомими майстрами пензля такими як М. Глущенко, А. Ерделі та Й. Бокшай. Художник-колорист, у творчому активі якого понад 100 робіт і близько 10 всеукраїнських і міжнародних виставок.

М. Деяк – витончена і творча особистість, сильна духом і талантом. Адже він – молодий 27-річний юнак, з “Богом забутого” закарпатського села, який зумів влитися у відомі, заможні київські кулуари, увійти у професійний і “модний” мистецький світ.

А починалося все так...

– Я малим бешкетником у забутому селі в оточенnі Kарпатських гір-хмародерів завжди перебував у центрі уваги. Я крихітний, але вже з такою силою впевненості і готовності до пригод! Будучи дитиною, завжди прирівнював себе до тих гір. Вже тоді знав, що буду такий... Досягну своєї вершини.

Всі родичі завжди дивувалися, “звідки” я такий непосида. Будучи вдома – я хотів у гості, в гостях – думав про садок, в садку – мріяв додому. Мріяв... А мріяв я завжди, відколи себе пам’ятаю. Мріяв про незвідані далі, непідкорені материки. Особливо я з нетерпінням чекав тієї миті, коли всі заснуть і настане повна “тиша для мрій”, і я почну малювати кольорову фантазійну казку. А казок було безліч...

– Ви їх дотепер згадуєте?

– Звісно, я пам’ятаю всі. Більше того, я їх переношу на полотна – міфічні пейзажі, кадри місцин свого дитинства. Яскравість і феєричність колориту картин я також черпаю із надр свого первинного.

– Який найкращий кадр з дитинства?

– Навчаючись у школі, я завжди зі своїм другом на перервах влаштовували камерні сценки. Улюблена моя роль, старенького мудрого знахаря-алхіміка, який “бродив” по карпатських нетрях і збирав чар-зілля, пізніше готував еліксири і дарував людям молодість та життя. Персоніфікованого добродія і карпатські краєвиди я часто зображаю на широкоформатних полотнах. Вони мені навіюють спогад про “повітряний час” всеможливого, де велике бралося з малого.

– В який момент Ви відчули покликання стати художником?

– Ще у школі я познайомився з одним художником. Він привів мене до себе в майстерню і почав малювати. Малював декоративно з вимогливістю до себе і до того, що малював. Малював голосно, повторюючи, що головне в усьому – колір, багатий колір. Гострим поглядом глянув на мене і промовив: “Малюй кольором!” Це стало відправною точкою подальшого творчого життя. Стало початком безконечності мого прекрасного.

Тоді я намалював свій перший етюд. Правда, декоративний, але перший – і кольором. Я не знав основ композиції – все було на емоціях і почуттях. Базових азів мене чотири роки навчали вже у коледжі ім. Ерделлі в Ужгороді.

– Як батьки поставилися до мрії стати художником?

– Одноголосно за. Мене завжди вважали дивакуватою дитиною і мріяли, що з мене вийдуть “великі люди”. Мені батько розповідав одну легенду, навіть ні, історичний факт, про те, що колись давно наші карпатські території заселяли римські колонії. І він вірив, що ні в кому, як у мені, відобразились їхні могутні та непоборні сили.

– Вони допомогли Вам підкорити Київ?

– О Київ! Я вам розповім найдивнішу історію свого життя...

Я і мама. У мене – заповітна мрія стати знаменитим художником, у неї – квитки до Києва і адреса – м. Київ, вул. Смирнова-Ласточкина, Академія образотворчого мистецтва та архітектури. І все. Жодних шансів. Жодної знайомої людини. Тільки спроба, мрія і дике бажання... Ми там не знали нікого, нас там ніхто не чекав. Ми їхали у сподіванні і надії.  А ну ми ті – одні з тисячі, яким поталанить...

День прекрасно сонячний. У поїзді невимовно гаряче. В купе з нами сіла приємна жінка – літ моєї мами. Вони відразу розговорилися. Я заснув...

Що було, коли я спав? Моя мама з щирою душею і сльозами на очах, “як жінка жінці” розповідала, чого і куди ми їдемо. Говорили вони всю дорогу. Тут виявилось “чудо”!!! Та незнайомка – то дружина викладача живопису Академії Мистецтв, мого майбутнього вчителя і наставника. Вони подружились. Вона запросила нас у гості, познайомила з чоловіком, відвела в Академію... Далі все пішло за течією. Здача документів, репетиторство, іспити, і я – студент.

Це найбільший подарунок долі. Адже на місці тої незнайомки могла бути інша. А незнайомка могла сісти в інше купе. Цей дарунок – мій єдиний шанс, і я його використав. Далі були тяжка праця, злети і падіння.

– А навчання в Академії було казкою?

– Було по-різному. Три роки я спрагло працював, добивався живописної майстерності. Потім став на шлях прогресивного професійного росту. Моя творчість стала для мене священним храмом, в якому я “очищаю” свою душу. Вона стала тим, у відсутності чого – мені тяжко.

Було тяжко і не в плані творчості. Були дні, коли не було що їсти. Попросити в батьків – соромився. Пішов з дому, став на шлях самостійності. Виживав, як міг. Пам’ятаю, одного зимового вечора повертався в гуртожиток. У кишені останні дві гривні і неймовірне відчуття голоду. Що купити? Печиво, гот-доґ, хлібину? Тут на розі вулиці я проходжу повз самотню стареньку просячу бабусю. Пройшов... Вернувся... І віддав їй останні дві гривні. Бабуся довго і щиро дякувала. Бажала мені повернення добра сторицею. Її слова пішли Богові в діло. Зараз, коли я маю все, я завжди згадую ту бабусю і щиро віддану милостиню.

Потім був і трагічно-болючий злам в особистому житті. Річ у тому, що я можу кохати одну, сильно і назавжди. Мені було достатньо хвилини, щоб помітити її – особливу людину, достатньо години –  щоб її оцінити, достатньо дня – щоб її полюбити, і тепер потрібно все життя – щоб її забути...

Але час лікує все. Зараз я знайшов своє місце під сонцем, свою нішу у світі мистецтва. Мене помітили, знайшли і гордо оцінили. Тепер моє життя – це грамотний професійний живопис, високомистецькі галереї, помпезні аукціони та виставки, цікаві подорожі й захоплення. Світ високого мистецтва і розкішного життя.

– Що є для Вас найважливішим у житті?

– Живопис, розумні жінки і красиві речі.

– Ваш ідеал?

– Для мене єдиного ідеалу немає. Ідеал є в кожній людині. Ідеал у тобі самому. Перешкоди до досягнення його в тобі ж. Ти є тим матеріалом, з якого повинен виліпити свій ідеал.

– Ваше улюблене місце на Землі?

– На сцені в театрі. Це найкраще місце, де можна мріяти про казку. Там є враження натхнення і насолода.

– Чого Ви найбільше прагнете?

– Дарувати “друге життя”. Я сильно переймаюся і зворушуюся, коли чую про дітей, хворих на серце. Про дітей, яким залишилось жити місяць, тиждень, пару днів. Про дітей, які потребують термінової фінансової допомоги. І коли ти даєш їм ту останню нитку на спасіння – ти не продовжуєш, а даруєш дитині “друге життя”.

– Коли досягнете вершини вершин, чим будете вражати людей?

– Передусім живописом. А ще... Створю щось таке дивакувате і чудесне, розкидаю його повсюду. Люди зранку будуть прокидатись, глянуть на це і відчують у собі силу прекрасного життя рівно стільки, скільки зуміють зігріти його власним подихом і долонями.  

– Ваша нездійсненна мрія?

– Щасливе кохання.

– Одним словом про себе?

– Цілеспрямований.

Христина Береговська,

мистецтвознавець,

арт-менеджер

З 23 вересня до 7 жовтня 2011 року в Канадськo-Українськij Мистецькій Фундації відбудеться мистецька виставка Михайла Деяка.

Відкриття – у п’ятницю, 23 вересня, о 7:30 год. веч. Мистець буде присутній на відкритті.

PHOTO

Картина Михайла Деяка