Українські політики – постмодерні?

Супермодерні?

Walter Cap

– Як можна загально категоризувати політиків? – якось спитав я свого приятеля, очевидно, того, від політики.

–  Ніяк, –  відповів він притишеним голосом, якби хотів, щоб я його не почув.

– А політиків у сучасній неньці-Україні? –  Я голосніше запитав.

– Це інша справа, – заговорив він, якби збудився з дрімки, – вони, як теперішній світ, є майже постмодерні, якби не були супермодерні.

–  Ну? –  я тільки мугикнув.

– Ну-ну, – повторив ехом мій приятель. – Вони унікальні. Можна сказати: найдемократичніші, оче-видно, до опонентів української незалежности й культури, най-недемократичніші до своїх віт-чизняних опонентів.

–  Хто типовий політик України? –  я хотів його заскочити моїм запитанням.

– Ану вгадай, –  він мене заскочив.

–  Юля! –  я майже вигукнув без надуми.

–  Тому, що вона сфотографувала свої ноги у французькому журналі моди?

Я мало що не завстидався. Задумався. Хто тоді?

–  Ющенко, –  назвав я його як незаперечного помаранчевого переможця.

– Е-е-е-й, – затягнув мій приятель, немовби хотів зачати співати якусь пісню, – Ющенко нетиповий, як нетипова Помаранчева революція. Не дай Боже, щоб став типовим. Час покаже.

–  Чому? –  я не точно зрозумів мого приятеля.

– Тому, що помаранчеві і червоні кольори, як на вуличному світлі, майже не розрізняються і легко міняються.

–      Кучма? – я вимовив без ентузіазму і не хотів вірити, як мій приятель, помовчавши хвильку, сказав:

–  Кучма був половинчасто типовим.

– Як то так? –  я зацікавився.

– Бо, як ми знаємо із записів на плівці його нарад і розмов, які опублікував його охоронець майор Мельниченко, Кучма, самозрозуміло, говорив по-російськи, даючи своєму язику волю, за галицьким висловом, на російські “масні смаколики”. І прислухався до порад політиків російського постмодернізму. До такого стилю від звик, як наркоман до СНІДу. Це і є його політична половинка. А друга, українська, втопилася у т. зв. політиці багатовекторности, яку винайшли українські постмодерністи для баламучення самих себе. Отже, його можна вважати політиком України, а не українським політиком. Тому забудь його.

–  То хто, хіба Кравчук? – я непевно запропонував.

–  Як ти вгадав? –  засміявся мій приятель.

Я задумався, бо не був певний, чому саме Кравчук. Мій приятель, побачивши моє здивування, відразу почав свій виклад.

– Не знаєш, чому? Я тобі скажу. Бо він тяглий політик – з совєтсько-імперської політики почавши, коли то було: скачи, враже, як пан каже. Почерез українсько-радянську політику, коли на з’їзді Руху письменник Яворівський заговорив, що Володимира Макаровича Кравчука, українця з Волині, допрошуємо в нього, сина цього народу, щоби він дозволив, щоби ця мова була державною. Нарешті дійшов до незалежно-української політики, що завершилася референдумом. І президентством. Заприміть, – сказав голосніше мій приятель, – у Кравчука типова засада: незалежно-суверенний баланс. Або, як у народі кажуть, оглядайся на задні колеса.

– Кравчук щедрий політик, – продовжував бесіду мій приятель. – Він був півкаденції президентом і зрезиґнував, щоб звільнити місце для Кучми, якого якимсь дивним чином наперед призначив прем’єр-міністром. Не було це “дивним чином”, бо сам Кравчук вияснив: для добра наших дітей і внуків. І народ зрозумів: для його дітей і внуків. І Кучми.

Він тривалий політик. Раз Кучма став президентом, Кравчук тривало підтримував його багатовекторну політику. Для національного інтересу, тобто, куди вітер віє – теплий із Заходу, холодний з Півночі.

Кравчук – миролюбець. Тому він не погодився з першим міністром оборони, який хотів створити сильні Збройні Сили. Дивлячись очима Кравчука, Україні не грозить жодна небезпека. Хіба від Молдови? І навіщо Україні Чорноморський флот зі старими ржавіючими кораблями?

– І Кравчук має незвичайно розвинуте відчуття великости, – не вгавав мій приятель. – Навіть у щоденній буденщині канадський амбасадор це запримітив, коли після референдуму в 1991 році був запрошений на дачу Кравчука на святкування перемоги. На подвір’ї його зустрів величезний пес. Такого великого ще в житті не бачив! З перестраху амбасадор не зробив кроку вперед. Кравчук його заспокоїв, кажучи, що його пес лагідний, мов ягня. А великого вибрав тому, щоб противники його боялися, а приятелі поважали. Розповідаючи цю обставину українцям у Канаді, амбасадор закінчив: “Це був ґуд джовк”.

Кравчук ясно бачить свою політичну роль і своє місце. Після програних Кучмі виборів Кравчук у Торонто 1995 року заявив: “Я вірю, що Україна і українці заслуговують на достойне, чесне, відповідальне життя. І цей час настане. Тоді можуть мене повісити на Софійській площі”.

–  Якби щось передчував? –  я дивувався. –  А що тепер?

– Відчуває тягар відпо-відальности. За теперішньої влади Кравчукові демократія Ющенка не сподобалася. З сумом ніби він мав сказати, що якби знав, то волів би, щоб у Біловезькій пущі йому відрізали руку, якою підписував акт про розпуск Радянського Союзу.

–  Що це значить?

– Думай, – він продовжував. – Кучмівська демократія йому подобалась, бо йшла згідно з його власною політичною засадою: маємо те, що маємо. А в демократії Ющенка – він уже не хоче мати те, що маємо. Бо, як кожна людина, хотів би мати більше!

– А де він був під час Помаранчевої революції? –  я перервав розповідь приятеля.

–  Де? В Києві, –  відповів, підсміхнувшись.

–  А де тепер?

– В Києві. Він очолює новий громадський форум “Об’єднуємо Україну”. Кравчук – типовий український постмодерний і супермодерний політик, – закінчив свою бесіду мій приятель, якби був під прямим натхненням самого Кравчука...