Історія колесом котиться...

Walter Cap

– З чого починати й на чому кінчати? – запитав я свого приятеля – того, що на все має відповідь, бо того, від політики, боявся зачіпати в таку вагову хвилину неньки-України, котру, говорячи образно, викотила її еліта на самий вершок найвищої гори і не знає, куди її штовхнути... Або, кажучи “політично”, її поклали на лезо найгострішого двосічного меча й наказали: не рухайся, бо покалічишся на все життя...

Мій приятель почав “філософувати”, бо сказав, що інакшим чином до нічого не додумаєшся.

Я це знав без його “філософії”, однак він мені піддав ідею: це не вперше така ситуація в неньці-Україні, така подія – не епохальна, а закономірна; це все склалося й скоїлося по-християнському і, найважливіше, по-українському, кажучи:

– Вдайся до історії, – закінчив своє інтерв’ю мій приятель.

Ніби так.

У давній, хоч не так давній, історії, бо тільки тисячу років тому, правда, з гаком, генетичні демократи русичі-українці попросили піратів-варягів, які жили-воювали далеко-далеко на півночі: “Приходіть до нас і пануйте!”

І далі...

Найбільший гетьман найдемократичнішої козацької України попросив батюшку-царя, який жив уже не так далеко: “Ходи до нас і царюй!” Ще й прийняв присягу на вірність. Ніби так кажуть царські історики – хоч нема оригінального документа на доказ... Тому без оригіналу не може звільнити від тої присяги навіть найпотужніший цар – президент Росії Путін.

Отож, історія колесом далі котиться: Президент Помаранчевої демократії запросив до Золотовер­хого, уже зблизька – з-за порогів Дніпра – синього “яйце­героя”, котрий, як в історичних анналах записано, став ним тоді, коли на мітингу в Івано-Франківську хтось кинув у нього курячим яйцем. Це не отруя, а грізніше, ніж бомба, яку він знейтралізував і став проголошеним президентом країни.

І Помаранчевий Президент рік йому: “Пануй у Верховній Раді з соц-Морозом і ком-Симоненком! Для блага народу і багатства еліти народу! Як записано і підписано в Універсалі!”

Це, сказати б історично, півісторії, якщо поглянути на колесо історії. Ось був-жив гетьман Полуботок. Вірний царю, бо цар дав йому гетьманську булаву. Але цар не був би цар, якби не відібрав йому булави. На те він цар. І гетьман послухав царя, поїхав до нього, а цар, як цар, вкинув його у фортецю за ґрати. І гетьман по-християнськи цареві відповів: “Хай нас розсудить Бог”.

І був-жив отаман Запорізької Січі Калнишевський. Наслала цариця своє військо здобути непоборну Січ. Він вволив волю цариці... Щоб не проливати християнської крові? Православної? І його, як полоненого бусурманського яничара, заслала цариця на Соловки й вкинула, як звіра, до глибокої ями. Так було йому добре, що в цій ямі помер на 115-му році свого вільно-козацького життя. Чому не скористав з амністії цариці? Бо мав характер і не хотів був показатися на очі  колись вольному народові?..

Це три чверті історії, бо опісля ще були універсали – аж чотири.

Колесо історії обертається...