Позачергові
парламентські вибори в Україні
Аналіз передвиборної кампанії 2007 року
Канадське Товариство
Приятелів України за участю Національної Парламентської Бібліотеки України в
Києві завершило дослідний проект напередодні парламентських виборів в Україні. Головною
метою дослідження було вивчення та аналіз політичних платформ та стратегій
головних політичних партій і блоків. Аналіз виготовили дослідники
Канадсько-Українського Парламентського Центр, Олена Погребна і Леся Груніна. Канадсько-Український Парламентський Центр був заснований Канадським
Товариством Приятелів України в Києві у 2000 р. Висновки аналізу наводяться
нижче.
Юрій
Даревич, президент Канадського Товариства Приятелів України
Проголошення
Незалежности України у 1991 році значно змінило геополітичну ситуацію в Європі
та загалом у світі. Одним з головних завдань молодої держави стало вироблення
чіткої зовнішньополітичної стратегії та визначення пріоритетів у відносинах з
державами ближнього та дальнього зарубіжжя. Одним із перших кроків України як
самостійної держави була відмова від ядерної зброї. Керівники держави оголосили
про нові зовнішньополітичні ініціативи, такі, як європейська та євроатлантична
інтеграція, стратегічне партнерство та братні й дружні взаємини з іншими
країнами.
Але, як стверджують деякі аналітики, вже за часів президентства Л. Кучми
відбулося певне відчуження зовнішньої політики від реальности. Від Києва
вимагали на практиці довести вірність принципам Євросоюзу або ЄЕП. Однак
керівництво України натомість пропонувало нові „зустрічні ініціативи”, які, на
жаль, були малоефективними. А в той же час у самій Україні така зовнішня
політика викликала критику як правих, так і лівих сил. Але протягом досить довгого
часу Україна залишалася прогнозованою державою та відігравала роль регіональної
сфери впливу у південній частині СНД. Треба зазначити, що Президент України Л.
Кучма, дотримуючись практики багатовекторности у зовнішній політиці, деякий час
вдало балансував між Заходом і Сходом. До речі, вітчизняні олігархи також були
зацікавлені в реалізації цієї тонкої
зовнішньополітичної стратегії.
Ситуація змінилася на початку нового століття, коли завершився процес
розширення НАТО та ЄС на Схід, виникла проблема енергетичної безпеки Європи, а
Росія повернулася до групи світових лідерів. Але, на жаль, Україна була не
готова відповісти на виклики часу.
Перші проблеми виникли наприкінці 2005 року, коли міжнародний імідж України
дещо погіршився, а зовнішньополітична вага зменшилася. За словами директора
Інституту стратегічної політики А. Мішина, „Україна перестала цікавити
провідних світових гравців навіть у ролі „міжнародного резонатора” – об’єкта
міжнародної політики, за допомогою якого зручно з’ясовувати стосунки”.
Політика прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції призвела
до того, що Україна не лише не наблизилася до своєї задекларованої стратегічної
мети, але й віддалилася від неї. ЄС не тільки не дав Україні чіткого сигналу
про перспективи членства. Він обмежився пропозицією „сусідства” – поряд з
Молдовою та Білоруссю. На стадії стагнації перебуває і процес євроатлантичної
інтеграції, темпи реформ, що здійснюються в рамках виконання Цільового плану
Україна – НАТО, є недостатніми. Головними причинами низької ефективности
забезпечення національної безпеки України взагалі та євроатлантичного курсу
зокрема є розбіжності на рівні Президент – Парламент – Уряд, нездатність
лідерів країни визначати та втілювати на практиці стратегічні пріоритети, вплив
Російської Федерації та політичне розшарування суспільства. Аналітики
прогнозують, що допоки в Україні не завершиться політична криза, не буде
сформована нова більшість у Верховній Раді, євроатлантичні сподівання України
так і залишаться лише сподіваннями.
Українсько-російські відносини складаються не краще. Керівництво Росії не
приховує, що має намір систематизувати і впорядкувати свій зовнішньополітичний
курс, зокрема і питання взаємин Москви з ближнім зарубіжжям, у тому числі з
Україною. Однією із больових точок відносин двох держав є енергетична сфера,
питання статусу російської мови, перебування Російського Чорноморського флоту в
Криму тощо.
Подальше невирішення зовнішньополітичних питань провокує загострення
внутрішньополітичних конфліктів та зростання напружености в українському
суспільстві. Протягом останнього десятиріччя в Україні спалахують політичні
скандали, які негативно впливають на міжнародний імідж України, прикладом чого
є касетний скандал, який ледве не призвів до повної ізоляції країни у світі.
Помаранчева революція 2004 року могла б стати переломним моментом в історії
України і нарешті повернути країну на шлях незворотніх демократичних
перетворень. Але внаслідок цілої низки причин, зокрема нерішучости та
незрілости національної еліти, цього не сталося. Навпаки, домовленості, які
були досягнуті з метою виходу з політичної кризи у грудні 2004 року (внесення
змін до Конституції України), заклали підвалини для виникнення нової, не менш
гострої кризи у 2006 році. Так і не були чітко розмежовані повноваження між
гілками влади, досить суперечливими були і зміни до виборчого
законодавства, про небезпечні наслідки
яких попереджали деякі політики та експерти.
Вперше в історії України парламентські вибори 2006 року відбулися за
пропорційною системою, внаслідок чого до Верховної Ради V скликання потрапили п’ять політичних сил: Партія
регіонів, БЮТ, „Наша Україна”, Компартія та Соціалістична партія України. Уже
формування парламентсько-урядової коаліції виявило недоліки та прогалини нового
виборчого законодавства. Як зазначив політолог В. Небоженко, обрані на
пропорційній основі політичні сили почали формувати коаліцію за мажоритарними
принципами. Почалися масові переходи депутатів з однієї фракції до іншої, що
певним чином спотворювало результати волевиявлення українського народу і
порушувало конституційні норми. Практично діяльність парламенту була
паралізована з перших же днів роботи, звичними стали звинувачення парламентарів
у підкупі, зраді, запроданстві, політичному рейдерстві. Кульмінацією цього
процесу стала заява спікера парламенту О. Мороза про створення конституційної
більшости, що практично позбавляло Президента України повноважень та будь-якого
впливу на політичні процеси у країні. Внаслідок цієї ситуації виник Указ
Президента України про розпуск парламенту та проведення дострокових
парламентських виборів. Як зауважив політолог В. Карасьов, „рішення Президента
не було чисто юридичним, воно було в більшій мірі політико-правовим”. Верховна
Рада втратила легітимність, беззаперечно законними у країні залишилися лише два
інститути влади – Президент України і Кабінет Міністрів.
Указ Президента викликав гостру дискусію у суспільстві і був сприйнятий
неоднозначно як політиками, так і громадянами України. Представники коаліції
оскаржували дії Президента у Конституційному Суді, організовували акції
протесту, а представники Соцпартії та Компартії вимагали скасувати інститут
президентства взагалі та притягнути В. Ющенка до кримінальної відповідальности,
звинувачуючи його в організації державного перевороту. Проте, незважаючи на
такі бурхливі протести, аналітики все ж зазначали, що виборча кампанія
практично вже розпочалася і дії цих політичних сил є не що інше, як підготовка
до виборів та боротьба за голоси виборців.
Внаслідок довгих політичних дискусій та переговорів все ж був досягнутий
консенсус, виявом чого стали три наступні укази Президента України. Остаточно
вибори були призначені на 30 вересня 2007 року.
Вже на початку серпня відбулися партійні передвиборні з’їзди, на яких були
затверджені виборчі програми та списки кандидатів у народні депутати, а також
остаточно вирішено питання формату участи у виборах – самостійно чи у складі
виборчих блоків. Уже наприкінці серпня Центральна виборча комісія заявила про
реєстрацію 24 політичних партій та блоків – учасників парламентських перегонів,
що набагато менше, ніж у виборах 2006 року.
На думку експертів фаворитами виборів є Партія регіонів, Блок Юлії
Тимошенко, Блок „Наша Україна – Народна Самооборона” та Компартія. За певних
обставин до Верховної Ради можуть потрапити Прогресивна соціалістична партія
України (лідер Н. Вітренко) та Блок Литвина. Втім, велика кількість виборців,
які не визначилися у своїх симпатіях, може привести до несподіванок та дещо
змінити розстановку сил у Верховній Раді наступного скликання.