Вічно усміхнений д-р Суховерський

18 серпня 2008 р. в Едмонтоні після короткочасної недуги у віці 95 років пішов із життя відомий громадський діяч і меценат д-р Целестин (Микола) Суховерський. Ще недавно, здається, ми з працівниками Канадського Інституту Українських Студій (КІУС) сиділи з д-ром Суховерським у затишному приміщенні факультетського клубу Альбертського Університету. Того травневого дня ми разом з його донею Олександрою вшановували 95-річчя його уродин. Як завжди, д-р Суховерський був веселий і життєрадісний. Здається, з його обличчя ніколи не сходила усмішка. Ця позитивна енергія і запал до активної діяльности були тими рисами, які притягували людей до нього і залишали приємне й незабутнє враження від спілкування з ним. І того дня д-р Суховерський був центром уваги: він жартував, ділився своїми спогадами з дитинства, згадував Батьківщину й подальше життя в Канаді.

Народився д-р Суховерський 8 травня 1913 р. у м. Чернівцях, а виростав у с. Великий Кучурів на Буковині, яка на той час перебувала у складі  Австро-Угорської імперії. Він ще встиг отримати освіту перед початком Другої світової війни – ступінь із права (1937) та докторський ступінь з політичної економіки в Чернівецькому Університеті (1939). У цей період пан Целестин також активно займається спортом, просвітницькою й політичною діяльністю. Як член Крайової Екзекутиви ОУН виконує обов’язки вихователя, організатора та зв’язкового суспільно-громадського сектора. Згодом уже в Німеччині виконує інші завдання ОУН: друкує та пересилає націоналістичну літературу до окупованого німцями Києва (там німці стратили обох його сестер, які працювали у складі похідних груп ОУН), робить посвідки, сприяє легалізації. В Німеччині Целестин Суховерський посів посаду генерального судді у проводі ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника. 

Після війни він працював у Міжнародній організації у справах біженців у Західній Німеччині, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною Калиновською. 1949 р. молода пара емігрувала до Канади, щоб розпочати нове життя. Тут довелося наново здобувати освіту. Отримавши ступінь маґістра бібліотекознавства у 1960 р. в Університеті Вашингтона (м. Сіетл), д-р Суховерський повернувся до Едмонтону. Тут він працював куратором східноєвропейської і слов’янської колекції Альбертського Університету аж до виходу на пенсію у 1979 р., а також викладав на факультеті бібліотекознавства та у відділах східноєвропейських студій і слов’янських мов.

Окрім звичайної роботи, д-р Суховерський активно віддавався справам української громади, відіграючи провідні ролі в таких організаціях, як Конгрес Українців Канади та Українське Національне Об’єднання. Він пристрасно бажав Україні кращої долі і розумів, що без доброї освіти годі й сподіватися на це. З цією метою почав займатися збиранням коштів, тісно співпрацюючи з КІУСом. 1995 р. він сприяв заснуванню Меморіального фонду ім. Теодоти та Івана Климів для поглиблення зв’язків між Інститутом та Чернівецьким Університетом. Щоб допомогти своїй alma mater, д-р Суховерський співочолив кампанію збору коштів для придбання друкарського обладнання для університету й Центру досліджень Буковини. А в 1999 р. він став нашим меценатом, внеском на 50,000 кан. дол. заснувавши Вічний фонд ім. Целестина й Ірини Суховерських. Прибутком із фонду вже мали змогу скористати студенти та науковці з Буковини.

На знак визнання своїх заслуг д-р Суховерський отримав численні нагороди від урядів Канади й Альберти, Конгресу Українців Канади та Спілки офіцерів України. Він є почесним мешканцем Чернівців. У 1993 р. Чернівецький Університет вручив йому почесний докторат.

У 1997 р. д-р Суховерський видав свої мемуари під назвою “Мої спогади”. Книга подає його власний життєпис, культурну та громадську діяльність, досягнення, а також пропонує проникливий опис українського культурного й політичного життя у передвоєнній Буковині, під час війни та в повоєнній Німеччині й Канаді.

Д-р Суховерський часто заходив до КІУСу, який, як зізнався він, став його другою домівкою. Будучи зацікавленим в українських і слов’янських студіях, він проявляв неабияке зацікавлення до його діяльности, регулярно відвідував його семінари та імпрези. У січні цього року, незважаючи на лютий холод, він відгукнувся на наше запрошення відвідати концерт фолк-гурту „Бурдон” з України, що відбувся в Альбертському Університеті в рамках святкування Міжнародного тижня. „Це був один з найкращих днів у моєму житті”,  – зізнався він після концерту, натхнений мелодіями рідного буковинського краю. Йому було надзвичайно приємно, що його не забувають, що про нього дбають.

Останнім часом він приносив нам свої матеріали, щоб залишити на збереження в нашому архіві. Любив поговорити з працівниками Інституту. Він приходив до нас сам, хоч це було нелегко у такому поважному віці. Ніби хотів довести, що він ще повний козацької відваги й запалу… І так скоро його не стало, хоч ще, напевно, міг би прожити й до ста… Пішла з життя світла і щедра людина, яка заслуговує бути гідно пом’янутою як за любов і повагу до своєї родини, так і за служіння Україні й українським студіям. Він пережив свою дружину Ірину та залишив у смутку дітей: Оксану, Олександру й Богдана та внуків Кріса, Еріка, Маріссу й Кейсі. Панахида по небіжчикові відбулася 20 серпня, а похорон 21 серпня на цвинтарі Св. Михаїла.

Вічна Йому пам’ять!

  Канадський Інститут Українських Студій Едмонтон, Канада