Пластове літо

Кожних п’ять років Пласт у Канаді старається провести крайові табори у Скелястих горах, щоб пластове юнацтво (у віці від 11 до 17 років) мало нагоду помандрувати в цій надзвичайній частині Канади. І так цього року 2 серпня пластуни з Вінніпегу, Калгар, Монреалю, Оттави, Ст. Кетеринсу і Торонто полетіли до Едмонтону. Там згуртувалися по пластових ступенях і зі своїми виховниками роз’їхалися на чотири табори – прихильники (11-12 років) та учасники (13-14 років) вирушили до національного парку Джеспер, а розвідувачі (15-17 років) та скоби і вірлиці (17-18 років) до парку Кутеней.

На табори приїхало 210 членів юнацтва, 39 виховників і в додатку 27 т. зв.  прогулянкових виховників. Табори проводилися під наглядом комендантів Володимира Дашка (прихильники), Олени Цоби (учасники), Тараса Хміля (розвідувачі) і Іванки Сливинської (скоби/вірлиці), а організаційний комітет очолювали голова КПС Ганя Шиптур із Катрусею Смолинець.

Кожний табір мав свою програму гурткових мандрівок – у молодших вони були по одному-два дні, у старших – по три-чотири дні. Після таборування, 13 серпня всі табори знову з’їхалися до Едмонтону, де таборовики мали спільну програму – забаву та відвідини Українського села спадщини, а 15 серпня, після роздачі відзначок і грамот, повернулися домів.

Євген Яців-Жураківський, який таборував зі скобами і вірлицями, написав свої враження з табору.

Я полетів з Торонто до Едмонтону, а тоді разом із табором скобів і вірлиць поїхав  автобусом до Кутеней. Коли ми зійшли з автобуса при нашому таборовищі Крукс Медов, були вражені чудовим виглядом: дві галявини, оточені горами висотою 10,000 стіп. Ми там розбили наш табір.

Не можна описати почуття, які ми переживали, коли вставали рано, виходили з шатер, вдихали свіже повітря і бачили довкола себе могутні гори – хоч не завжди було видно їх верхи, які часто ховалися у хмарах.

Першого ранку в горах ми вирушили на дводенні, 30-кілометрові мандрівки. Мій гурток “Космічні коники” йшов цікавою трасою Нума, де ми бачили т. зв. Пейнт Потс. Здалека вони виглядали, як жовте багно. Жовтий колір був від охри, створеної через окислення заліза з мінеральних джерел. Тубильські племена збирали цю охру для розмальовування і церемоній. Декілька з нас естетично прикрасили себе в подібний спосіб.

Варто згадати, що погода в горах драматично міняється, і треба бути готовим на яку-будь зміну. Під час нашої мандрівки дощ не падав, але коли ми розтаборилися, почалася злива. Температура в горах також різко піднімається і знижується. Під час дня, як сонце гріє, вона може сягати 25 градусів, а вночі впасти до 5 градусів.

Другий день мандрівки приніс нам цікаву пригоду. Після обіду з сухариків та ковбаси ми зустріли інших мандрівників,  які нам сказали, що в долині гори гуляє ведмідь. Декотрі хлопці так захотіли побачити цього ведмедя, що пішли вниз своїми стежками. Незадовго ми розгубилися, і наш друг побіг за ними. Але ми його також згубили. Після години шукання, свищення та крику нам пощастило усім зійтися разом.

Вдень після мандрівки ми працювали над вмілостями: гірський еколюб, історик українського поселення, альпіністика і мандрівництво. Ми також здобували неофіційні вмілості: “бачі-бал”-знавство та другий ступінь сонцеопалювання.

 Наступного ранку мій гурток вирушив на льодовик Станлей. Перша половина стежки ішла через спалений ліс, де  відроджувалися квіти та рослини. Після короткої перекуски мала група пішла далі – підкорити льодовик. Дійти до льодовика було досить важко, не тільке тому, що стає більш стрімко, але й тому, що стежка сама зникає, і треба вибрати найбезпечнішу доріжку вгору. Нам забрало дві години дійти до льодовика, але навіть якщо би тривало чотири, було варто побачити вигляд з нього (і мати нагоду кидати снігові кулі).

Мій улюблений день у горах був, коли ми поїхали до озерця Луїзи на скелелаження. Я час від часу в місті лажу по штучних скелях, але ця екскурсія мене заохотила, щоб це частіше робити, особливо надворі. Згадана прогулянка була б не здійснилася без друга Данила Даревича, якій не тільки її спланував та подбав про виряд, але й приніс своє знання та любов до цього виду спорту.

В неділю, 9 серпня всі скоби і вірлиці вирушили у 4-денні мандрівки. Два гуртки (один з них мій) мали мандрувати довкола гори Асинабойн, починаючи із протилежних сторін і зустрічаючись на одну ніч. Третій день був найбільш важкий через немилосердний дощ і сильний град. Спочатку відчуваєш, що штани мокнуть. Тоді – черевики перемокають. Незадовго той непромокальний дощовик, який коштував сто доларів, промокає, а в черевиках твориться калабаня. Стає зимно, але єдиний вихід – йти далі. Починаєш трястися. Негайно треба стягнути мокре вбрання та загрітися. Правдоподібно, багато з нашого гуртка були б захворіли без допомоги пластуна Марка Харака, який подбав (у дощі), щоб кухня стояла, вогонь горів та – разом з другом Павлом Сохоцьким та подругою Іванкою Сливинською – щоб канапки були готові. На щастя, випогодилося, і ми мали гарний останній день нашої мандрівки.

Нелегко було прощатися в Едмонтоні. З усіх таборів наш був найменший за кількістю – 19 учасників і 6 виховників. Участь у таборі дозволила нам всім запізнатися і стати дуже близькими. Приємно провели час. Минули вже ті дні, чарівні й веселі. Прощаємось...