Мій спогад про Стаха

Судова Вишня

На стародавньому Ольбійському Шляху, що вів купців з Риму через Карпати і Перемишль до Києва, 50 км на схід від Перемишля у І-ІІ столітті вже існувала землеробська оселя, а Галицько-Волинський Літопис 1230 р. згадує оселю як місто Вишню. Чотири століття пізніше місто стало осідком судів, і тоді його перезвали на Судову Вишню. Триста століть пізніше місто стало родинним містом мені і Стахові.

Коли 1924 року у місті назначили мого батька міським ветеринарним лікарем і директором різні, місто мало всі атрибути типового галицького міста із 5-тисячним населенням. Тут мої батьки заприязнилися з молодими родинами Габами, Помірками, Івашками, Рибачевськими та з іншими знатними горожанами міста.

1930 року у Судовій Вишні народилися у Габів і у Татарських сини – Евстахій і Зенон. Родини вже мали дещо старших синів Володимира і Анатоля. Не сумніваюся, що пані Стефанія Габа з Помірків і моя мама Анастазія зустрічалися із “новими” синами на руках. Це були мої перші зустрічі зі Стахом.

У місті був популярний копаний м’яч. З центру міста вела дорога мостом понад ріку Вишня на північний берег, де неподалеку по лівій стороні дороги було і ще існує сьогодні поле копаного м’яча. Тут команда міста грала проти команд сусідніх місцевостей. Мій батько був присутній на кожних змаганнях, щоб давати контуженим першу допомогу, бо в той час у Судовій Вишні не було лікаря. Тут також “копали м’яч” молоді Володимир Івашко, Володимир Помірко і Михайло Габа. Згодом на це поле приводив Михайло Габа свого синочка Стаха, а відтак Стах, як юнак, удосконалював тут до майстерности свої натуральні здібності до гри копаного м’яча.     

Табір українських біженців у Гайденав, Німеччина

П’ятнадцять років пізніше, по війні, я приїхав до таборової ґімназії з іншого табору, де я жив зі старшою сестрою Іреною. Наші батьки залишилися у Польщі, і ми не знали, яка доля їх стрінула. Ірена попросила   д-рa Володимира Помірка, брата пані Стефанії Габи, щоб він був моїм опікуном. Панство Габи зустріли мене тепло і “знову запізнали” мене зі Стахом. Табір на той час начислював понад 3,000 українських біженців і був малим українським містом.

Коли 1946 року зорганізували у ґімназії спортові змагання, Стах став з нами до бігу на 60 метрів. Друге місце зайняв учень, який був 10 метрів від фінішу в моменті, коли Стах перетяв його стрічку. Він дав про себе знати. Стах спочатку грав у ґімназійній команді копаного м’яча, однак йому не було цікаво грати з купою таких паталахів, як я чи як Андрій Добрянський. (Андрій пізніше багато краще співав у Нью-Йоркській Метрополітанській Опері, як він грав копаного м’яча у Гайденав).

Вістка про талановитого молодого 16-літнього спортовця розійшлася, і його запросили грати у головній команді копаного м’яча табору. Ми ходили на всі змагання таборової команди, у якій Стах став королем стрільців. Кожний раз, коли він проривався з м’ячем до воріт суперника, ми кричали: “Ста-хо! Ста-хо! Ста-хо!” 

Торонто

По студіях у Бельгії я приїхав 1954 року до моєї сестри Ірени у Торонто. Незабаром до мене “зголосилися” мої товариші з гайденавської ґімназії. Двох з них сказали мені, що я мушу піти на змагання торонтонської ліґи копаного м’яча. Одного дня я пішов з ними.

На стадіоні я довідався, що сьогодні грає Україна проти Італії. Нарешті почалися змагання. Не треба було довго чекати сенсації. Раптом я побачив молодого змагуна України, який біг, “як стріла”, в напрямі італійських воріт. За ним летіла подача. Він спритно зупинив м’яч, обдурив рухом тіла двох оборонців та, дивлячись у правий ріг воріт, “забив ґоля” у лівий. Я зрозумів. Це був наш Стах!

Під час цієї блискавичної акції українська публіка скандувала “Габа, Габа...” і шаліла, а ми три, як божевільні, верещали: “Ста-хо! Ста-хо! Ста-хо!”

Зенко Татарський