Візії для Церкви і нації

У чималій творчій спадщині теоретика консерватизму, видатного політичного діяча початку минулого сторіччя В’ячеслава Липинського релігійно-церковна тематика посідає чільне місце. Відомий мислитель був переконаний, що релігія, інститут Церкви мають стати наріжним каменем духовного життя України як самостійної держави. Свої міркування щодо місця і ролі релігії та Церкви в суспільстві В. Липинський оформив у невеликій книжці “Релігія і Церква в історії України”, яка вперше побачила світ у 1925 році.

У незалежній Україні працю В. Липинського у 2010 році перевидали його земляки – волиняни.  Луцьке видавництво “Терен”, випускаючи у світ книжку, справедливо зазначило в анотації, що з огляду на сучасну міжконфесійну проблематику по-гляди В. Липинського на історію розвитку релігії і Церкви становлять особливий інтерес, шляхи розв’язання міжконфесійних суперечностей, окреслені автором, і сьогодні можуть стати тим дороговказом, що веде до єдиного українського храму.

Слід відзначити, що цінність думок В. Липинського передусім у тому, що висловлені вони не лише людиною ерудованою і авторитетною, а й глибоковіруючою, не байдужою до майбутнього Християнства, Христової Церкви в цілому та Української Церкви зокрема.

Зрозуміло, що суттєвий відбиток на зміст книги мав тодішній бездержавний статус українського народу та існуюча церковна-релігійна ситуація. Однак при цьому читача не може не вразити суголосність його ідей із сьогоденням. Без сумніву, це свідчить про непересічність постаті В. Липинського як релігієзнавця і дослідника історії Церкви.

Ключовим твердженням згаданої праці можна вважати слова про важливість релігії у громадському і політичному житті. Релігія – це “добро, яке треба всіма силами берегти, хто хоче організованість, єдність та силу своєї громади (своєї нації і держави) установити і збільшувати”. На цьому твердженні тримається каркас усіх його подальших роздумів.

Відзначаючи величезний внесок Християнства у державне, політичне і культурне самоствердження Київської Русі, В. Липинський пояснює візантійський вибір князя Володимира. У його добу Християнство ще не було розділене, а в догматичні дискусії, що на той час розгорнулися між Римом і Константинополем, він не встрявав. Правитель древньої Української держави не був теологом, а насамперед був державним мужем і політиком. А отже, візантійську модель Християнства Володимир прийняв тому, “що воно своєю вищою, в порівнянні з поганством, культурою, своєю духовною і організаційною єдністю скріпляло єдність державну – політичну і національну, – а не руйнувало її своєю некультурністю, дезорганізованістю і анархічністю”.

І що суттєво, вибір на користь Візантії, а не Риму, був зумовлений тим, що, запрошуючи звиклих до залежності від світської влади грецьких єпископів, руські князі мали можливість уникнути “тих клопотів й іноді гострих конфліктів з духовною владою, які зі своїми латинськими єпископами мали сусідні князі польські”. Проте, зазначав В. Липинський, цей вибір, що узалежнив релігію і культуру від світської влади, фатально відбився на майбутньому української нації.

У подальшому В. Липинський неодноразово наголошує на розмежуванні світської влади від духовної, що, на його переконання, є запорукою для формування здорових засад існування української нації і держави.

Чимало уваги автор приділяє поділу Української Церкви на Православну і “Уніатську” (Греко-Католицьку), що, на його думку, стало віддзеркаленням геополітичного становища України, яка була і залишається відкритою як для східних, так і західних впливів. У цьому контексті актуальними вбачаються такі міркування автора. Зокрема, він вважав, що як православ’я на Сході України, так і католицизм на її Заході під плином часу стали “вірою народних мас, вірою дідів і прадідів”. Більше того, він наголошував, що гармонійним сполученням впливів Сходу і Заходу Бог вказує нашій нації її духовний шлях.

На цьому шляху є дві цілі, яких не слід ототожнювати. Перша – це досягнення повної єдності між церквами східної і західної традицій. В. Липинський вважав, що досягнення цієї мети виходить за межі можливостей нашої нації, а може здійснитися виключно добротою одного Бога: “І не тільки як римо-католик, але і як українець думаю, що бажання здійснити цю ціль нашими словами українськими, бажання сполучити “людською радою” в одну – західну чи східну – Церкву всіх православних і всіх католиків в Україні треба вважати гріховною гордістю та загонистістю людською, якої вже стільки було в нашій історії і яка тільки боротьбою, ще більшим роз’єднанням і вкінці руїною нашою національною кінчалася та все мусить кінчатися”.

Друга ціль – прагнення до єдності церков. У цьому прагненні і “єсть наше покликання; в ньому захована духовна суть нашого національного існування, його живчик, ритм і динаміка. Маючи у своїй нації і Схід, і Захід, і одну, і другу Церкву, і один та другий, – то ці, то інші форми приймаючий і сам в собі непереможний історичний напрям, – ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація...”

Як своєрідний заповіт сучасному поколінню українців служать такі слова В’ячеслава Липинського: “Отже, щоб бути українцями і щоб була Україна, держімося кожний своїх традиційних основ, своїх коренів, кожний в організації своєї Церкви, і на ґрунті своєї традиційної культури змагаймо до гармонійного наближення себе до наших земляків другої Церкви, другої культури. Іншими словами, не перетягаймо їх силоміць до себе, а себе наближаймо до них”. У цих словах – безумовна мудрість.

У центрі уваги мислителя була проблема автокефалії. До цієї теми доцільно звернутися ще й тому, що деякі сучасні автори намагаються долучити думки автора для підтвердження своїх суб’єктивних поглядів на це непросте як для православ’я питання. У своїй книжці В. Липинський висловлює припущення про можливість утворення Патріархату “Православної Церкви Української, Великоруської і Білоруської”. Навіть допускає, що “спільний для нашого Сходу Патріарший Стіл” буде в Києві, де хрестилася Русь.

Це дало привід окремим апологетам нинішньої УПЦ в єдності з Московським Патріархатом заявляти, що на практиці цю ідею вже реалізує предстоятель Російської Православної Церкви Святійший Патріарх Кирило.

Переконаний, що для таких припущень немає серйозних підстав. Дедалі більше відомих богословів і церковних діячів вважає, що так звана “симфонія”, яка настала у взаєминах між РПЦ і офіційною владою в Росії, насправді має конкретну назву “рускій мір” і зводиться до поширення російських політичних, економічних і культурних впливів на країни колишнього СРСР. Це лише поглиблює протиріччя у православному світі, зокрема в українському православ’ї, значна частина якого не сприймає “руского міра” і прагне здобути власний Патріархат для Української Православної Церкви. А тому втілення цієї ідеї В. Липинського відкладається на далеке майбутнє.

Як бачимо, візії В. Липинського органічно увійшли в сучасний контекст релігійно-церковної пробле-матики, а тому цілком можливо, що врешті-решт будуть реалізовані.

Богдан Червак,

парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця

на Аскольдовій Могилі

PHOTO

В’ячеслав Липинський