Репресовані-розстріляні 1938 року

(До 75-річчя Великого Терору)

Павло Лопата

-------------------------

З неабиякою увагою прочитав статтю Василя Овсієнка “Пам’ятаймо Великий Терор”, надруковану на 12-ій сторінці щотижневої газети “Новий Шлях” (22 серпня 2013 р.). Вона підштовхнула мене написати ось цю статтю про конкретних українських інтелігентів та працівників нашої науки, які взяли перо в руки, щоб ним боротися з більшовицькою Москвою за кращу долю України. Та не тільки матеріал В. Овсієнка спонукав до написання цієї довідки. Про репресованих академіків, професорів, лікарів, письменників, поетів, літераторів, художників тощо у 20-х, 30-х, 40-х роках та навіть у 60-х, 70-х, 80-х минулого століття більшовицькими судами цікавився ще й з тої причини, що мого батька Петра, зовсім невинного, вже майже під кінець Другої світової війни червоні більшовики заарештували 1 квітня 1945 року в селі Калинів, теперішня Словаччина. Без допитів, безпідставно, разом з іншими шістьма односельчанами, з Межилабірської тюрми вислано їх транспортним потягом у далекі холодні сибірські краї. Хоча він після трьох з половиною років поневіряння на засланні повернувся живим, проте його сталінське ув’язнення лишило в мені глибоку душевну рану. Наслідки арешту мого батька стали підставою цікавитися у моєму дорослому житті всілякими репресіями супроти українського народу жорстоким сталінським режимом, що приніс величезні за кількістю криваві жертви на вівтар України.

У більшовицьких катівнях Ярославля, Суздаля, Соловків, Медвежої Гори, Колими, Мордовії, Кучино, Пермської області та багатьох інших поневірялося кілька мільйонів людей, а десятки тисяч були розстріляні. Перший політичний судовий процес над звинуваченими у вбивстві Сергія Кірова (1 грудня 1934 р.) та у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Косіора й інших посадовців комуністичної партії відбувся 9 січня 1935 року. Опісля нього слідували інші – наприкінці березня, а потім 5 серпня. 2 липня 1937 року була виконана наймасовіша “чистка” української інтелігенції, котра підносила культурно-національний рух проти російських газет, російських середніх шкіл та проти “радянізації” українського суспільства.

Сумна доля сталінізму охопила найкращих письменників України, мартирологія аж ніяк не охоплює всіх жертв. Вона ж бо продовжувалася під час кривавої віхоли і під кінець 30-х років, а тривала ще довго після смерті Сталіна 1953 року.

Отже, на самому початку 1939 року дружина Василя Басока, народженого 22 квітня 1906 р., одержала офіційне повідомлення, що Василь Якович Басок “помер 8 жовтня 1938 р. від розриву серця”. Ще один поет став жертвою московського терору за появу перших трьох збірок його віршів 1930 року, коли автор надмірно тішився популярністю серед своїх колег. Але в його біографії виявлено “злочин” – його батько був куркулем. “За гріхи батьків” його звільнено з роботи “як класово чужий елемент”. Котрогось липневого дня 1936 року його арештовано й, репресованого та засудженого на 10 років у виправно-трудовий табір, заслано на далекий Схід – до Владивостока, а зрештою й на Колиму.

28 січня 1938 року розстрілом виконано вирок над поетом Василем Бобинським, народженим 11 березня 1898 р. в місті Кристинополі (нині м. Червоноград) на Львівщині. Виїхавши на рядянську Україну, належав до письменників групи “Західна Україна”, але на початку 30-х років зазнав безпідставних репресій. Судовою “трійкою” насамперед був 25 грудня 1933 року арештований, а потім засланий у трудовий табір строком на три роки.

14 квітня арештували Миколу Вороного разом із його 12-ма селянами із Глиняного та інших сіл “за дискредитацію методу стахановської роботи”. Був відомим поетом, перекладачем, критиком і публіцистом, народжений 6 грудня 1871 р. У гімназії в Ростові-на-Дону почав писати свої вірші.

Жив М. Вороний у Києві, де 1928 року відсвяткував своє 35-ліття літературної творчості. Із 1934 року був переслідуваний як “трубадур націоналістичної контрреволюції”. Опісля 15-ти днів арешту, 29 квітня 1938 року, особлива трійка розглянула справу Вороного і винесла вирок – розстріляти, який виконано 7 червня опівночі.

Приголомшливі сфальсифіковані судові процеси над вигаданими “ворогами народу” з рядів Спілки Визволення України (СВУ) не оминули і поетів-жінок. Одну з цієї шеренги – Котову Олену (літературний псевдонім Олена Журлива), народжену 24 червня 1898 року на Черкащині, в молодості чудову співачку, відому поетесу, також спіткала сумна доля. Про нове життя в Україні і про свою радість у ній вона написала: “В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг...” Та невдовзі їй довелось гірко розчаруватися і вгамувати свої почуття. Олену Журливу було арештовано 1938 року в Москві, а після кількамісячного слідства її засуджено та заслано у трудові табори Алтаю.

На підставі вигаданих звинувачень, як “найзапеклішого ворога компартії та радвлади”, за участь “у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу в Україні”, знову заарештовано 19 березня 1938 р., згодом репресовано й засуджено до розстрілу Пилипа Капельгородського (нар. 27 листопада 1882 р.). Талановитого поета і прозаїка українського красного письменства насправді розстріляно у травні того ж самого року, хоч вважалося, на підставі довідки про смерть, виданої доньці письменника в січні 1957 року, що він нибито помер 21 листопада 1942 року. Так занотовано і в шостому томі УРЕ (стор. 156).

Кириленко Іван Ульянович народився 20 жовтня 1902 року. Молодим навчався у Харківському інституті народної освіти, де “гриз” марксистсько-ленінську науку і поволі ставав відомим поетом. Був “запеклим ватагом сільської комсомолії, ударником навчання, полум’яним агітатором індустралізації країни і колективізатором села”. Вважався “твердокам’яним більшовиком”, який підтримував лінію “вождя всіх народів”. Але 21 лютого 1938 року двоє озброєних енкаведистів з ордером його арештували, а на помешканні на вул. Леніна в Києві зробили трус. 23 вересня вирок на розстріл з конфіскацією всього майна був негайно виконаний.

21 березня того ж жахливого року терору в Харкові заарештовано Гордія Коцюбу – редактора журналу “Шляхи мистецтва” та автора близько трьох десятків книжок – збірок новел і оповідань. За його нібито “активність в антирадянській організації українських есерів” військовий трибунал 17 грудня засудив письменника до найвищої міри покарання – розстрілу.

Подібна ситуація спіткала й Івана Лакизу, члена КП(б) України з 1920 року. Його, редактора газети “Пролетарська правда” та “Книгоспілки”, арештовано 19 грудня 1934 року в Москві, звідки, репресованого, зі спеціальним конвоєм, відправили у Київ. 2 листопада 1938 р. засуджено до страти без будь-яких додаткових звинувачень.

Олександра Соколовського – автора широковідомих романів “Перші хоробрі” (1928 р.), “Богун” (1931 р.), “Бунтарі” (1934 р.) та інших арештовано 29 жовтня 1937 року. 22 серпня наступного року його засуджено до найвищої міри покарання і того ж дня розстріляно.

Незважаючи на те, що Микола Філянський двадцять років свого життя віддав літературній творчості, громадсько-культурній діяльності, чим засвідчив лояльність радянській владі, видав публіцистичну працю книжкою про будівництво Дніпрогесу, опублікував чимало цінних праць із проблем мистецтва, у час російського деспотизму червоні окупанти України переслідували його, а в 1937 році він був заарештований. За одними даними, більш достовірними, 12 січня 1938 р. загинув у сталінському ГУЛАГу.

Гнат Хоткевич – самобутня творча постать, письменник, критик, літературознавець, історик і етнограф, артист і мистецтвознавець, громадсько-культурний діяч також зазнав жорстоких переслідувань з боку партократії. На початку 30-х років його звинувачено в українському націоналізмі. Не публікували його творів, цькували та понижували. 23 лютого 1938 року Хоткевичу виписано ордер на арешт, а 29 вересня винесено вирок – розстріляти. Через неповних два тижні, 8 жовтня, цей вирок виконано.

Обставини смерті поетеси Вероніки Черняхівської тривалий час були невідомі. Не так давно з’ясовано її трагічну долю. Вперше Вероніку арештовано у жовтні 1929 року в так званій “справі СВУ”. Вдруге її заарештовано 9 січня 1938 р., буцімто за ведення ”шпигунської контрреволюційної діяльності”. 21 вересня В. Черняхівську – внучку класика української літератури Михайла Старицького і доньку професора-медика Київського Університету Св. Володимира Олександра Черняхівського – засуджено до розстрілу. Наступного дня вирок був виконаний. Відомості про місце поховання Вероніки Олександрівни й досі невідомі.

Репресії з боку совєтських фашистів зазнали: Падалка Іван (1897–1938), Седляр Василь (1899–1938), Макаренко Микола (1877–1938), Крашановський Іван (1887–1938), Крушовський Георгій (1863–1938), Касперович Микола (1885–1938), Гегенмайстер Володимир (1887–1938) та ряд інших українських науковців – звитяжців свободи нашого народу.

Далеко не всіх діячів української культури, письменників та поетів, яким судилося пройти крізь пекельні й криваві сталінські тортури, названо серед вищезгаданих, бо архівні матеріали “загублено” нищівною рукою ворога українського народу.

І наостанок – Україні не час потрапляти в московські “ведмежі” обійми та у приманливі пастки у вигляді Митного союзу, наставлені з боку російських Патріарха Кирила та Владіміра Путіна.

PHOTOS