Леся Бризгун-Шанта –
українська письменниця з Канади. Член Спілки письменників України. Лауреат
чотирьох літературних премій – імени Лесі України, імени Дмитра Нитченка, імени
Олекси Гірника і “Тріумф”. А ще вона впродовж багатьох років була секретарем
управи Об’єднання працівників літератури для дітей і молоді імени Леоніда
Глібова та секретарем “Слова”, до якого входили українські письменники в
еміграції. Член Спілки дитячих письменників та художників Канади. Автор
багатьох книг, які мали добрий розголос, а Шкільна Рада при Конгресі Українців
Канади навіть рекомендувала їх для використання в українських школах.
Нещодавно
ми багато говорили про її книжку “Гелен Келлер, або Не здамся наперекір усьому”,
яка розповідає маленькому українському читачеві про мужню сліпу і глухоніму
дівчинку, яка зуміла реалізувати себе у цьому світі і стати повноцінним
громадянином суспільства. Нині в Україні з’явилася її нова книга “Чорні хмари
над золотистим полем”.
Мабуть,
тема, яку письменниця обрала для цієї книжки, одна з найскладніших у нашій
літературі. Не можу навіть пригадати, хто з наших дитячих письменників писав
про те, що так болить пані Лесі і про що вона все ж ризикнула написати. Пишу
“ризикнула”, бо тема Голодомору, про який вона розповідає нашим найменшим,
занадто болюча і непроста. Бо ж за усіма законами педагогіки мусимо оберігати
дітей, мусимо вчити їх доброті і любові, мусимо самі бути добрими, люблячими і
щедрими на ласку і догляд, мусимо наводити приклади такої доброти і любові. А
як написати про жорстокість, про смерть від голоду, про висохлі живі трупи під
парканами, які ще поблискують божевільними очима, про людожерство? Якими
людськими і людяними словами передати дітям всі ті жахіття?
Голодомор
в Україні був замовчуваний. Більше того, говорити про нього було заборонено, а
згодом він був майже забутий і виринав вряди-годи з пам’яті наших стареньких
бабусь і дідусів, як щось моторошне і майже нереальне, як страшна, страховинна
казка, яку, раз почувши, хочеться відразу забути.
Але,
на жаль, Голодомор був не страшною казкою, а моторошною правдою, і далеко за
межами України це явище досліджували, вивчали, аналізували, а документальні
матеріали про нього друкували. Там це не було таємницею за сімома печатями.
Леся
Шанта сама не пережила Голодомору, вона вивчала цю тему за документами та
розповідями тих, хто його зазнав. Але коли читаєш її сумну повість про трагедію
української родини, таке відчуття, що все, описане нею, це те, що вона сама
пережила, що пережила її родина і що вона побачила на власні очі.
Україна
1932-1933-х років – це насамперед Голодомор, велика і страшна трагедія тисяч і
тисяч таких юних дівчаток, як Шантина Галочка Петренко, трагедія їхніх батьків
і дідів, які вижили у вирі того страховіття. А хтось і не вижив, і вічна йому
пам’ять. У передмові до книжки Леся Шанта пише: “Так як лікувальна квітка
кульбаба, що рясно росте в Канаді на строго культивованих травниках і щорічно
нищиться поливаннями усякими хімікаліями, все ж таки наново щовесни виростає на
тому ж самому місці і з повною силою цвіте яскраво-жовтим цвітом, так і ми, хоч
переходили різні катаклізми майже повного знищення, знову відроджуємося, знову
тягнемося до сонця, до волі рідної Держави”.
Окрім
любові до рідної України, є у повісті Лесі Шанти ще одна провідна думка, не
менш для неї важлива. Вижити, пережити найстрашніше у житті і залишитися
повноцінною людиною можна лише у родині і завдяки родині. Саме тому треба дуже
й дуже оберігати найрідніших людей. А ще ця книжка вчить тому, як жити і навіть
у найскладніших життєвих ситуаціях залишатися людьми. Вона змушує задуматися
над багатьма запитаннями: невже дійсно не вистачило харчів у такій завжди
багатій на урожай Україні? Чи можна було якось цьому зарадити? Щось зробити,
щоб зберегти себе, родину, життя? Хто винен у тій трагедії? Чиїми були ті ідеї
і дії?
Леся
Бризгун-Шанта не закликає своїх читачів до боротьби з тими, хто спричинив
Голодомор, не змальовує світ у різких чорно-білих фарбах. Це було б занадто на
поверхні і занадто просто. Письменниця дуже делікатно, психологічно тонко веде
свою розповідь про дівчинку Галочку, яка змушена формуватися як громадянка і як
українка вже в умовах радянської дійсности, де на багато речей – зовсім інші
погляди, аніж у традиційній українській родині. Працьовита сім’я, що чесно
заробляє на власний шматок хліба, перетворюється на куркулів, і її виганяють на
вулицю з власної хати. Дітей карають за те, що вони ходять до церкви…
Письменниця ніде прямо не запитує: хто винен, що так сталося? Але про це починаєш
мимоволі думати, коли вчитуєшся у сторінки повісті “Чорні хмари над золотистим
полем”.
Цю
книжку непросто читати, як непросто її було, мабуть, і писати. Але вона з тих,
яких нині Україні дуже бракує. І хоч ідеться в ній про трагічні речі, та вона вселяє
оптимізм і віру в те, що не все залежить від її величности Долі, дещо може
залежати й від нас самих, від нашої рішучости, витримки, позиції, віри