До питання руйнування Хрещатика в 1941 році

 
Д-р Любомир Винар

В українській пресі час від часу появляються короткі статті чи листи до редакції відносно зруйнування головної київської вулиці – Хрещатика під час німецької окупації у вересні 1941 року. На цю тему у “Свободі” вже декілька разів писав д-р мед. Василь Рождественський, киянин, який пригадує деякі епізоди про цю трагедію столиці України, яку пережив молодим хлопцем. У листах ставиться питання про дату знищення Хрещатика і про злочинців-винуватців цієї трагедії. Також подається пропозиція про створення окремої комісії для дослідження цього злочину. Насправді історики вже давно розв’язали цю проблему, і появився цілий ряд публікацій у діаспорі та Україні, в яких обговорюється долю Хрещатика під нацистською окупацією. Інститутом історії України Національної Академії Наук України видано і збірку джерел, де також є про це інформація – “Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб” (Київ; Львів: Інститут історії України НАН України, Державний архів Служби безпеки України, Київська міська держадміністрація, 2003, 526 с.). Поза межами України ще в 1952 році колишній голова міської управи Києва проф. Леонід Форостівський видав працю “Київ під ворожими окупаціями” (Буенос-Айрес, 1952), в якій розповів про знищення Хрещатика. За його твердженням, будинки почали вибухати на Хрещатику один за одним, включно з “Гранд готелем” (там містився штаб німецької військової адміністрації). У них переважно жили мирні кияни, і лише в декількох були німецькі адміністративні органи, зокрема комендатура. Спроби німців загасити пожежу не були успішними, і це вдалося зробити аж за півтора тижня, а до того часу “...повністю були зруйновані: парна його (Хрещатика – Л. В.) сторона – від думи до універмагу, непарна – від Інститутської до Бессарабки. Перетворилися на руїни: вулиці Інститутська до Ольгінської, вся Ольгінська, вся Миколаївська, вся Мерінгівська (нині Заньковецької), половина Лютеранської – до Банківської, Прорізна до Фундукліївської (нині Б. Хмельницького). Всередині окреслених назвами цих вулиць великих кварталів не вціліло жодного будинку...” (Форостівський, цит. пр., с. 29, також Д. Малаков, “Оті два роки... У Києві при німцях”. Київ, 2002, с. 95, “Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб...” (с. 33) та ін.). Відомо, що в большевицьких планах було знищити собор Св. Софії, Успенський собор в Києво-Печерській Лаврі. Завдяки відвазі проф. О. Повстенка Софію вдалося врятувати, хоча перед втечею совєтських військ з Києва біля храму вже були авта з вибуховими матеріалами. Замінований Успенський собор у листопаді було таки зруйновано вже німцями, які знали про його замінування. Совєтські руйнації охопили й чотири мости через Дніпро, водогін, каналізацію, електроосвітлення тощо. Було утоплено в Дніпрі й харчові припаси, які не змогли вивезти.

Все це було зроблено большевицькою владою, а точніше спеціальними диверсійними групами НКВС і військовими мінерами. Як згадує Форостівський, у місті залишився “актив”, призначений для диверсійної роботи, так зв. “підпалювачі”, або “партизани”. Вони мали завдання організувати пожежі, вибухи в мінованих об’єктах, терористичні акти над місцевим населенням” (Форостівський, цит. пр., с. 23). Ці групи вже 18 і 19 вересня почали грабувати і руйнувати місцеві склепи, а 19-го в Київ вступили німецькі війська. Про цю трагічну подію доволі докладно оповідав авторові цих рядків киянин проф. О. Оглоблин, який на початку німецької окупації був головою міської управи Києва. Згадують про ці події у своїх працях і історики в Україні. Якщо М. Коваль пише лише про вибухи на Хрещатику 24 вересня 1941 р. (М. Коваль, “Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945)”. Київ: Інститут історії України Національної Академії Наук України, 1999, с.77. Серія “Україна крізь віки”, т.12), не називаючи їхньої причини, то в передмові до збірки документів “Київ у дні нацистської навали..., с.32-33) Т. Вронська, А. Кентій, С. Кокін, О. Лисенко, спираючись на документи, твердять: “Загальновідомо, що підриви і підпали почалися в місті невдовзі після вступу до нього німецько-фашистських військ. Зазначені дії були результатом виконання вказівок вищого радянсько-партійного керівництва. В липні-серпні 1941 р. мова йшла про нищення, головним чином, цінного майна і обладнання, яке неможливо було вивезти. При цьому заборонялося підривати водопроводи, електростанції, заводи. Однак в подальшому перелік об’єктів, які підлягали руйнуванню, розширився. Основні мінно-підривні роботи виконували спеціальні підрозділи Головного військово-інженерного управління Наркомату оборони СРСР та діючої армії”.  

Отже, ці справи джерельно вже вияснені. До речі, багато фотографій з пожежі на Хрещатику поміщено у фотоальбомі “Київ 1941–1943” (Київ, в-во “Кий”, 2000, розділ “Вибухи і пожежі”, с. 102–142). Важливо згадати, що управа міста Києва видала українською мовою в 1942 році лише в 5-ти примірниках збірник “Київ 1942 рік”, де подано статистичні дані про зруйнування Києва та Хрещатика в 1941 році большевицькою владою. Українське Історичне Товариство планує перевидати працю Леоніда Форостівського “Київ під ворожими окупаціями”, щоб з нею могло ознайомитися якнайбільше людей в Україні та діаспорі.