Незабутній злочин ХХ століття

Цього року українці в Україні та українські громади в діаспорі відзначають 75-ту річницю Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 рр. Час спливає, залишається все менше і менше  свідків наймасштабнішої трагедії людства. Сьогодні потрібно донести сучасному світові якомога більше свідчень про цей страшний час, про це повинен знати кожен і передати майбутньому поколінню.

У редакції “Нового Шляху” Леся Панько провела розмову з Миколою Латишком – одним із свідків цієї сумної сторінки в історії українського народу.

– Пане Латишко, Ви родом з Херсонщини. Через постійні утиски  радянської влади Ваша родина переїхала на Чернігівщину, а пізніше на Сумщину. Що Вам, малій дитині, яка стала свідком тих трагічних 1932-1933 рр., закарбувалося у пам’яті, і яким чином вдалося вижити?

– Ще у 1929 році на хуторі розкуркулили мого діда Дмитра і з родиною вивезли на Сибір, а я з батьками, братом і сестрою переїхали в село Іванівка на Херсонщині, де батько працював вчителем. Тут і пережили ті страшні 1932-1933 рр. У той час не вистачало вчителів, і таким чином наша сім’я не була вивезена на Сибір, а залишилася в селі. Мені, 7-річному хлопцеві, важко було зрозуміти все те, що відбувалося, але закарбована в дитячій пам’яті страшна картина збереглася і до сьогодні. Працюючи вчителем, мій батько отримував харчові порції на проживання. Вони були малі, але давали можливість не вмерти з голоду.

Колгоспники, які пішли працювати у колгосп добровільно чи примусово, повинні були заробляти трудодні, працюючи на державній землі. У той час були і одноосібники – люди, що самостійно працювали у сільському господарстві, але для них була визначена норма, яку вони із зібраного урожаю повинні були повернути державі. На початку того, що залишалось, селянам вистачало на харчування, а решту зберігалось на насіння. У короткому часі вийшов інший закон, в якому була збільшена норма віддачі врожаю, і цієї норми люди не змогли вже виконати. Зрозумівши ситуацію, селяни почали рештки ховати. Тоді радянська влада створила бригади, які проводили перевірки і знайдене забирали у людей, а тих, що протестували, били або й навіть забивали на місці, багатьох було вивезено на Сибір.

Прийшла зима 1932 року, люди залишились без харчів. Крім цього, на Сході України була проблема з огріванням, – лісів майже немає, кругом поля, тому доводилось палити солому чи будь-що, щоб якимсь чином зігріти хату. Ділитись з родиною харчами було суворо заборонено, а хто порушував цей закон – потрапляв до в’язниці.

Одного дня мій батько повернувся зі школи дуже засмученим, бо опустіла школа – одні діти хворіли, другі з голоду опухли, а інші вже померли. Батько почав переживати за свою родину, що в тій ситуації йому можуть перестати платити, і він вирішив піти в сільську раду, щоб вжили якихось заходів, бо діти гинуть з голоду. Там батька тільки насварили і сказали, що ніякого голоду немає, і про це взагалі не можна говорити. Мама порадила батькові підійти до цієї справи з ідеологічної сторони – що радянська влада втрачає майбутніх піонерів, комсомольців і комуністів. Цей сценарій запрацював: через два-три дні привезли до школи польову кухню, і діти, які приходили до школи, могли отримувати гарячі сніданки. Це врятувало багатьом дітям життя. Брати додому залишки їжі категорично заборонялося.

На околиці села, у землянках, зберігалися примусово забрані харчі, які цілодобово охоронялися. Сталін навіть видав закон про п’ять колосків: того, хто вкраде п’ять колосків, – розстріляють. Це був антиукраїнський терор і масове винищення українців за національною ознакою.

Зимою кожного дня вранці біля кожної хати зупинялися сани, запряжені одним конем, і чоловік підбирав трупи, які виносили, та відвозив на околицю села, а навесні їх палили. Дехто не віддавав своїх родичів, а захоронював на подвір’ї чи в саду або на городі. Священикам було заборонено проводити похоронний обряд.

Наша родина пережила зиму, і навесні ми з братом ходили по полі – збирали колоски, зерно, картоплю, а пізніше появились лопухи, кропива, з яких мама могла варити суп.

Через зиму багато плюдей померло, а ті, які залишилися, були хворі. Настав час посіву, а виявилось, що в поле не було кому йти. Та радянська влада знайшла вихід – вони почали привозити з Росії людей і поселяти у спустошені хати і таким чином розв’язали проблему.

– Чи можливо було виїхати в ці роки із села до міста і отримати хоч якусь допомогу?

– На той час існувала так звана прописка – у паспорті було зазначено місце проживання, так що в місті отримати працю було неможливо, і якщо міліція спіймала селян, то відправляла їх назад у село. Батьки, щоб врятувати дітей, привозили їх у місто і там самих залишали. Таким чином небагатьом дітям вдалося врятувати життя.

– Пане Латишко, Ви – непересічна людина: тридцять років у Канаді пропрацювали вчителем, викладаючи фізико-математичні предмети, але Бог нагородив Вас талантом співака і поета. Ви видали збірки своїх поезій. Коли читаєш їх, відчуваєш, як вони насичені любов’ю до України, тому Вам, мабуть, нелегко спостерігати усі ці негаразди, які сьогодні мають місце у нашій Батьківщині.

– Намагаюсь завжди дивитись позитивно, бо позитиви ведуть до позитивів, а постійні невдоволення і нарікання створюють психологічне наставлення, що не можемо вже нічим допомогти, і це призводить до зневіри та байдужости. Ми повинні бути горді, що маємо незалежну Україну, своє військо і свободу слова. Люди мусять переродитися. Вірю, що прийде молоде, національно свідоме покоління з почуттям єдности і любові до своєї Батьківщини і свого народу.

Трагедія Голодомору, яка була викликана жорстокими діями та політикою тоталітарного сталінського режиму, має стати попередженням сучасним і майбутнім поколінням. І дай Боже, щоб це страшне лихо ніколи не повторилося, а свічка пам’яті про жертви Голодомору нехай ніколи не згасає