Відзначім 70-ліття
трагедій на Холмщині
Трагедії на Холмській українській землі з
вулканічною силою відновилися 1938 року.
Після Версальського
договору та нових кордонів Речі Посполитої всю Західну Україну по ріку Горинь
приділили Польщі. Польський уряд зрозумів, що його бажанням володіти землями
від Балтійського моря по Чорне вже не здійснитися. Тому з повною злоякісною енергією, жорстокою
тоталітарною системою при допомозі польських воєводів на Поліссі, Волині,
Галичині, вживаючи поліцію, в’язниці та концентраційний табір у Березі
Картузькій, взялися “огнєм і мєчем” (вогнем і мечем) ассимілювати та нищити
українське населення.
Політичний план був очевидний, а саме – знищити українське свідоме
населення, молодь, інтелігенцію, а особливо Українську Православну Автокефальну
Церкву. Тому запроваджували “Шляхту Загродову, Кулко Млодзєжи, Кулко Господинь
та Гарцерство”, щоб полонізувати українських людей. Рівночасно забрали
Православній Церкві землі на Волині і Холмщині та заселили їх польськими
колоністами, заслуженими польськими військовими, а також найгіршим елементом з
Мазурщини.
Сильно змагалося українське населення з польським нахабним насильством. На
Поліссі священики відмовилися читати Святу Євангелію, говорити проповіді до
своїх українських парафіян та вчити релігію українських дітей польською мовою.
Найбільшу акцію полонізації почали поляки на Холмщині та Підляшші. Не було
українських шкіл, не допускалося українців до середніх шкіл, а про навчання в
університетах не було і думки. Всі мусили стати поляками та римо-католиками,
щоб вчитися чи отримати працю. Холмщина та Підляшшя потерпіли не менше на
початку ХХ століття. Під час Першої світової війни царська московська держава
насильно виселила холмське, підляське, частинно західне волинське населення
перед запланованим західно-північним фронтом оборони далеко в азійський схід. Їх
господарки, будинки були спалені за московським звичаєм, щоб лишати ворогові
лише попелище. По війні холмський та підляський народ повернувся на свої землі
та відбудував села, засіяв поля. Любов до своєї Холмської землі зросла
стократно після тяжкого життя по азійських містах, в тяжкому кліматі та між
чужими людьми – в холоді, голоді, з азійськими інфекційними недугами.
Польщі, власне, найбільше залежало, щоб те холмське населення спольщити,
щоб раз і назавжди вони перестали себе називати “православними, русинами –
українцями”. Всі мали стати поляками, а також і римо-католиками. З самого
початку в 1921 році забрали Собор, Українську Православну Святиню-Твердиню,
збу-
довану князем Данилом у 1250-тих роках у Холмі, перетворивши його на польський
римо-католицький костел. Заштукатурили розписані образи східного обряду,
викинули три іконостаси, а головне – розбили під собором саркофаги та кинули на
камінну підлогу тлінні останки князя Данила, його синів, родини та славних бояр.
Також зачинили по більших містечках та містах старовинні церкви, залишаючи
тільки одну, а багато інших церков переробили на костели.
1938 року, 70 років тому, польський уряд відновив страшну акцію, яку ніяк
не можна забути Польській державі, а тим більше Римо-Католицькій Церкві. Учителі
по селах 1936-1937 рр. на наказ уряду робили таке: весною заповідали, що буде
“віцєчка” – шкільна прогулянка – до школи сусіднього села, і діти мусили
прийти в святковій одежі. Прогулянки
відбувалися, але не до школи, а до римо-католицького костела. Всіх православних
дітей польський римо-католицький ксьондз перехрещував, причащав та наказував,
що вони відтепер уже є “з’єдинені з паном Богом”, а не “схизматики”.
Пишу про школярів зі села Степанковичів, які, повернувшись, розказали про
таке насильство своїм батькам і родині. Обурені батьки беруть дітей до
православної церкви та над ними читають молитви, сповідають та причащають. Так
мої друзі у селі Степанковичах були п’ять разів хрещені: три рази – у
православній церкві, а два рази насильно – римо-католицьким польським
ксьондзом. Свідок та хрещений п’ять разів, який мені про це розказав, живе у
Львові.
На тому польська духовна тиранія не закінчилася. На перешкоді була
Православна Церква – ті “прокляті схизматики” та їх духовенство, яке вони дуже
образливо прозивали. Отже, придумали нову акцію – 70 років тому – від 14 червня
1938 р. валити, розбирати, палити
православні церкви. Наїжджала поліція та поляки, яких називали “кракусами”, і
кидалися, як вандали (не християни), на українські старовинні святині, які були
зареєстровані ще з початком XV століття, ще перед Унією. Поліція з нагайками на конях
та з собаками били жінок, чоловіків, які боронили свої церкви. Викидали на
майдани святі антимінси, ікони, ризи, хоругви, метричні акти, хроніки та книжки
– все, що зберігалося в церквах. Забирали золоті чаші, хрести, церковні сосуди
(посуд) – все, що мало вартість, та везли до Варшави, а потім до Риму. Жінки
старалися витягнути з вогнища все, що тільки могли, але собаки і поліція на конях
їх нагайками відганяла, а кракуси гукали образливу лайку на Православну Церкву,
священиків та людей.
Так знищили за новою статистикою 185 церков, а трохи менше число переробили
на свої костели. Це були події, які пережила моя родина. Мужчин вночі заганяли
до костела по всіх селах та змушували присягати на вірність Речі Посполитій –
Польщі, Папі Римському та
Римо-Католицькому Костелу. Мій двоюрідний брат Віктор Волошин з містечка Тжишівців у нічній білизні втік,
як вели до костела, та ночами пішки добився до нас на Волинь, до села Боголюби
біля Луцька, щоб переховатися до кінця цієї жорстокої акції, яка частинно
припинилася з початком осені.
Отак у 1938 році, ще перед Другою світовою війною, Польща за дозволом
нунція у Варшаві (представника Папи Римського) побільшувала число
римо-католиків та асимілювала українське населення. Всім, хто боронився та
належав до Організації Українських Націоналістів, “Просвіти”, Пласту, “Рідної
Хати”, знаходили нове житло, а саме – в’язниці по всіх повітових містах, а священиків
– оборонців Української Православної Церкви – ганяли по парафіях та забороняли
жити у певних частинах України за 24-им параграфом польського законодавства.
Польща хотіла себе виправдати, що це робилося під наказом Папи Римського,
а курія оскаржувала поляків і масонів. На
цю тему варто прочитати “Нарис історії Холмщини і Підляшшя” Євгена Пастернака,
який жив у Торонто та був вірним сином Холмщини і який пережив особисто всі ті
знущання. Для зацікавлених побачити, як виглядали історичні, чудові – повалені
церкви, також вийшла документальна книжка Василя Слободяна “Церкви Холмської
Єпархії”, НТШ, Львів, 2005.
Польський шовінізм та здобування чужих земель був знаний від початків
Українсько-Литовської до-би. Поляки завжди знаходили різні виправдання, оборону
перед татарами, москалями та завжди складали вину на інші народи, а себе
вибілювали. За повалення церков Польща складала вину на накази нунція –
представника з Риму, а він боронився та вказував на польських масонів при
уряді.
За насильну депортацію населення Холмщини і Підляшшя та цілого
Закерзоння, яка почалася від 10 вересня
1944 року і закінчилася ак-цією “Вісла” у 1947 р., Польща складає вину на
Сталіна та неправдиво на українців з Волині.
На закінчення можна тільки
сказати, що наші сусіди поляки, які вважають себе найбільш віруючими
християнами світу, показали під час усієї історії від XIV століття по 1947 рік,
що до них не дійшла Христова наука, а вже події ХІХ століття, які несуть
нищення святинь – Божих храмів, вбивання людей, палення сіл, людей та всі
кровні жертви, які нараховують за період депортації 100 тисяч, ніяк не можна
забути та треба пригадати цілому світові, щоб католицькі держави навчилися в
ім’я Бога не вбивати, не різати та не палити людей разом з їх святинями.
Помолімося та згадаймо всі ті жертви, які загинули при обороні 185 палаючих
церков від побиття нагайками та по в’язницях тоталітарної Речі Посполитої у
1938 році, та всі жертви християнської Польщі. Бог є справедливий, і Римові та Польщі доведеться
відбудувати всі ті повалені церкви, а нещасним жертвам на польський кошт поставити пам’ятники з правильними написами,
від кого згинули всі ці люди. Вічна Вам пам’ять, мої Земляки!