Письменник Гнат Бердо

В діаспорі живе письменник Гнат Бердо, який склав 10 томів своїх творів. Серед його творів є поезії, поеми, діалоги, новели, повісті, романи, літературознавчі праці, публіцистика. У Києві вийшли друком його романи: “Немирів”, “Джерело гніву”, чекає на друк роман “Чужі люди”. Написав теж повісті “Терпкі роки”, “Гіркий просвіток”, “Сліди в пам’яті”, “Сила покликання”, “Зачарований світ”, “Визвольними стежками”.

Крім літературознавчих статей написав працю “Українська література XI-XVIII сторіч", яка вийшла друком у Києві. Є теж “Бібліографія української літератури XI-XX сторіч”.

Серед публіцистичних статей найзамітнішою є праця “Український визвольний рух 1847 – 1991 років”. Нині представляємо Гната Берда-поета.

Не напишу я, мабуть, вже нічого нині,

бо я відірваний від рідної землі,

повисла пам’ять

в горах на ялині...

Слова, сповнені туги й гіркоти, Станко Колесар переніс на папір у 1986 році. Це не було зізнанням у невправності письма чи творчою кризою. Радше відлунням пам’яті. Можна через обставини змінити своє ото­чення, довкілля, поміняти громадянство, та все те буде тільки теперішнім метушливим антуражем, просто житейською необхідністю. А оте, кревне, рідне з дитинства, ті дивовижні місцини авторової Лемківщини – Прицарінок, Вуйкове Бердо, Бескид, полонина Царинська, річка з Синім Виром – “повисли пам’яттю на ялині”... І саме туди раз у раз повертаються думки й почуття.

Гнат Бердо – такий псевдонім обрав собі Станко Колесар – підготував книгу вір­шів “Поезії”. Складав він їх протягом кількох десятиліть, мовби занотовував у віршах своє бачення подій життя світового та України. Вони виходили окремими збірочками в самвидаві. Можливо, ці поетичні твори декому видадуться не зовсім “літературними”, бо і рима трапляється невдала, і наголоси у словах “підганяються” під ту риму, тексти рясніють діалектизмами. На те все автор зауважує: “Хай буде, як є. Я вже ті вірші не підчарую”. Та коли вчитуєшся у його твори, ті всі огріхи зникають, бо щоденні клопоти, важка праця не винищили в канадському українцеві ні жвавої зацікавленості життям його материкової Батьківщини, ні туги за нею, ні своєрідного аналізу політичних та соціальних перемін у нашому суспільстві. Слово для нього – можливість спілкуватися з далеким своїм краєм, що його покинув не власною волею, переборювати свою журбу за ним.

Станко Колесар, нині член Національної Спілки письменників України, котрий віддавна проживає в Канаді, не належить, одначе, до тих, хто безоглядно захоплюється соціально-політичним ладом нової Батьківщини або повчає нас, сущих, як слід жити. Він тверезо оцінює і позитивні явища, і вади суспільства, де “гроші розум підкорили”, і певні настрої тих земляків-емігрантів, котрі, проголошуючи високі гасла, клопочуться лише власним добробутом.

Вражає глибока переконаність письмен­ника в тому, що тільки у єднанні з Батьків­щиною, у хай невеликому служінні їй людина стає борцем, приносить користь, хоч де б вона перебувала.

Станко Колесар не міг не помітити значущості незалежності для України. Тому у віршах неодноразово відзначає цю подію. Він здійснив свою мрію – побував у отчому краї вже за нової України. Проте в ейфорію автор не впадає, йому, як кажуть, здалеку видніше. Він справедливо зауважує:

Тож давайте врешті

не все руйнувати,

а й у нас віднині

та щось будувати (21.08.2001)

Перегортаючи сторінки поем Станка Колесара “Живий вулкан” і “Роса історії”, ще раз переконуєшся у жвавому зацікавленні письменника історією України. Поема “Живий вулкан” – то своєрідний літопис боротьби українського народу за власну державність та суверенітет. Тут наголошено не тільки на політичних моментах боротьби, а й на тому, що головне для народу – цілісність і збереження його мови, яку саме й намагалися пригнобити різні зайди та загарбники. Основна частина твору присвячена подіям часів Української Народної Республіки, і хоча поема написана в березні 1983 p., її рядки звучать аж надто сучасно щодо багатьох наших політиків та демократів:

Не скидайте всі вини

на вождів-диктаторів,

демократії сини

ледь тримались прапорів,

їх несло, а не вони...

Другий твір – “Роса історії” присвячений важкій боротьбі українських повстанців проти німецько-совєтсько-польських поневолювачів.

Згадкою про традиції свого народу є розділ “Пісні”, де автор подає тексти пісень та їх інтерпретації, котрі запам’ятав з дитинства. Україна була й залишається для нього заповітною землею, без котрої він не мислить себе:

Я повернуся в Україну,

до неї дорогу знайду

навіть тоді,

коли тут пропаду (1978).

Тетяна Щегельська,

член Національної

Спілки письменників

України, Київ

P.S. Поема “Роса історії” – це полеміка з поемою Андрія Малишка “Прометей”. Малишко пише:

О мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни.

Це правда – загублений в ночах війни. Мільйони наших молодих хлопців загубили своє життя в ночах війни за імперію Сталіна.

Поема “Роса історії” показує просту людину, селянина, який взяв в руки зброю, виступив проти гноблення, проти окупантів. Помагав, як міг, повстанцям. Без його допомоги, без допомоги селянства, не було б і героїв, Прометеїв. Селянин став росою, яка ситила спраглих героїв, котрі творили історію, селянин став росою історії.

Прочитайте поему Малишка “Прометей” і поему Гната Берда “Роса історії”. Уважно прочитайте, і ви переконаєтеся: у Малишка – не Прометеї, а загублені в ночах війни, а у Берда – герої визвольної війни.