Хто вибачиться за “Віслу”?

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Фактично один рік відділяє нас від події, яка, з одного боку, стане новим випробуванням українців на їх національну свідомість, а з другого, лакмусовим папірцем, який перевірить щирість і міцність українсько-польських взаємин. Йдеться про відзначення в Україні та Польщі 60-ої річниці масових депортацій українського населення з їх етнічних земель – Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння.

У зв’язку з цим варто нагадати, що у вересні 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду, якою передбачалося здійснити так зване “добровільне” переселення українців Польщі в Україну й, відповідно, поляків України у Польщу. На ділі це переселення народів перетворилося у масові депортації українського населення, своєрідну етнічну чистку, внаслідок якої було спустошено сотні українських сіл у Польщі, знищено кілька десятків тисяч українців, а близько 500 тис. наших братів і сестер назавжди позбулися рідних домівок. При цьому реалізація згаданої угоди була лише початком української трагедії.

Кульмінаційним моментом українсько-польського протистояння стала операція “Вісла”, яку в 1947 р. провела комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною. З метою остаточної ліквідації українського населення в Польщі та перетворення останньої у мононаціональну державу було мобілізовано регулярні військові частини, які жорстоким примусом змушували українців покидати рідні оселі та переміщуватися на захід і північ польської держави. Хто цьому опирався – знищували або ж відправляли у концтабір “Явожно”, який за нелюдськими умовами утримання у ньому людей може зрівнятися лише з німецьким концтабором “Освєнцім”. Таким чином, внаслідок насильницької спецоперації “Вісла” ще 150 тисяч українців були змушені покинути рідні землі, близько 500 тисяч мучилися у концтаборі “Явожно”, з них майже 200 загинули. У цілому жертвами депортації стали понад півмільйона наших земляків.

Принагідно нагадаємо, що не так давно Президент України Віктор Ющенко взяв участь у заходах  з нагоди відкриття у польському селі Павлокома пам’ятника, який символізує смерть сотень українців, яких знищила польська влада тільки за те, що вони не хотіли покидати свою прадавню землю. Тоді ж українського Президента так і не підвели до могили, де поховані бійці УПА, яка виявилася єдиною силою, що чинила збройний опір польському свавіллю. Власне, цей інцидент і примушує поставити питання: чи зможе Україна у наступному році гідно відзначити сумний ювілей однієї з найбільших трагедій людства у минулому сторіччі?

Україна до цих відзначень почала готуватися ще рік тому. Зокрема, у вересні 2005 року Президент В. Ющенко підписав Указ “Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944–1946, 1948 та 1951 роках”. Вже у цьому році Міністерство юстиції підготувало проект Закону “Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944–1946, 1948 та 1951 роках”, яким передбачено відновлення історичної справедливости щодо етнічних українців, примусово виселених з території Польщі. Законопроектом запропоновано надати їм відповідний статус. Так, статтею 3 проекту передбачається, що особи, примусово виселені у 1944–1946, 1948 та 1951 роках, вважаються депортованими, а акти таких переселень визнаються незаконними.

Зазначеним документом також передбачено, що на цю категорію осіб розповсюджується низка пільг, встановлених Законом України “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту”, зокрема, щодо безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів, 75-процентної знижки плати за користування житлом тощо.

Якщо згаданий законопроект буде ухвалений Верховною Радою, то, врешті-решт, буде врегульовано правовий і частково соціальний  аспект проблеми. Однак одразу ж слід уточнити, що дія положень законопроекту поширюється  виключно на українців, які проживають на території сучасної Української держави, і не стосується наших земляків, які стали жертвами депортації, однак сьогодні проживають на території Польщі.

Проте у даній ситуації, крім юридичного, соціального чи матеріального аспектів, що в основному стосуються виплат компенсацій жертвам депортацій, існує ще й політичний бік проблеми, пов’язаний з діями нинішньої української та польської влади.

Зокрема, український парламент передусім ще має ухвалити згадуваний законопроект. А з цим можуть бути проблеми, оскільки існуюча більшість у Верховній Раді спирається на комуністів і соціалістів, ідеологія яких призвела до страшного злочину проти українського народу. Іншими словами, важко собі уявити, що за проект Закону, підготовленого Мін’юстом, позитивно проголосують  фракції під керівництвом Симоненка і Мороза, а значить більшости. А без ухвалення відповідного Закону про гідне відзначення 60-ої річниці трагедії українців Польщі не доводиться навіть і говорити.

Своє слово також має сказати  польська сторона. У свій час Сейм Республіки Польща засудив операцію “Вісла”. Це стало першим кроком на шляху відновлення історичної справедливости стосовно депортованих та загиблих українців. Але мають бути наступні кроки. Польща має якщо не вибачитися за геноцид проти українського народу, то, принаймні, належно зберігати пам’ять про ці страшні події. Україна вже показала приклад, коли на високому державному рівні погодилася відзначити пам’ять жертв так званої Волинської трагедії 1943 року та допомогла полякам впорядкувати і урочисто відкрити у Львові цвинтар “Орлят”.

Натомість з польського боку маємо лише скромний пам’ятник у Павлокомі. А хто згадає про замордованих українців у Пискоровичах, Малковичах, Люблинці, Березені, Терні, Вільшанах, Завадці, Кальницях? Усі знають страшну історію чеського села Лідице, але чому майже ніхто не говорить про трагедію лемківського села Завадка Морохівська? А різниця між ними в одному: мешканців першого спалили німці, другого – поляки.

Україна і Польща мають рік часу, щоб відповісти на запитання, які аж ніяк не можна вважати риторичними.