Сергій Конончук

Творча діяльність художника-графіка Сергія Пилиповича Конончука почалася 1929 року. Йому було щойно сімнадцять років, коли твори учня графічного факультету художньо-індустріальної професійної школи потрапили на виставку самодіяльних художників, що відбулася в Києві й опісля у Харкові. Наприкінці того ж року в українській пресі появилося кілька відгуків на ці виставки зі згадкою і про початкові роботи Конончука. Фаховість графіка збагнуто на підставі його перших робіт, які виконував на замовлення для оформлювання дитячих книжок у київському видавництві “Культура”. Його популярність як доброго мистця проявилася рік-два раніше, бо ілюстрації до творів Василя Стефаника “Новели” (1928), Степана Васильченка “Осінній ескіз” (1929), казки “Про зелену ящірку” (1929) та інших книжок свідчать саме про його активність в українському графічному мистецтві. Пером і тушшю він виконав ілюстрації до “Азбуки”, в яких чітко помічається школа “бойчукістів”. Насправді так, бо навчався Сергій у Миколи Рокицького – відомого в той час живописця, який сам вчився у Михайла Бойчука. Ті ж самі прийоми “бойчукізму” графік використав і в наступних ілюстраціях до твору Архипа Тесленка “Тяжко” (1929), до тих же Стафаникових оповідань “Твори” (1930), до книжки Н. Клейменової “Тетянчин їжак” (1930) та ряду інших творів українських письменників.

1927 року в Києві почала працювати кіностудія художніх німих фільмів, а на початку 30-их у ній знімалися звукові фільми. Тож від 1931 року Конончук почав працювати в цій студії художником-мультиплікатором. До праці над продукцією різних фільмів він ставився дуже сумлінно, що було цінним у подальшій його особистій творчості та в роботі над створюванням наступних фільмів. Протягом десяти років Конончук затруднювався на студії як хронікар-співробітник кіножурналів. До речі, він їх ілюстрував та оформляв дуже майстерно, наполегливо і вимогливо. Сам був суворим критиком до них. Як майстра своєї справи, Сергія любили всі його колеги по фаху.

Українську літературу, зокрема поезію, Сергій Конончук любив упродовж свого життя. Тому для себе зібрав немалу бібліотеку, яка, на жаль, з війною пропала. Користався нею часто та перегортав сторінки різних книжок, що їх ілюстрували видатні графіки: Олексій Кравченко, Григорій Нарбут, Василь Седляр та інші. Творча спадщина Г. Нарбута була для художника також доброю школою і джерелом творчого натхнення. Старовинні українські гравюри, геральдика та орнаментика, які часто використовував у своїх роботах Нарбут, були до вподоби і Конончуку. До плеяди талановитих графіків, що формувалися у 30-их роках, належав і він. Творчість таких майстрів графіки, як В. Касіян, І. Їжакевич, І. Падалка, О. Довгаль та ряд інших, як також і Конончука сприяла активному розвиткові українського книжкового мистецтва. Рисункове мистецтво у Сергія було найбільш плідним. Для нього він обирав улюблені та близькі куточки рідного міста, як, напр.: “Дорога на Татарській вулиці” (1929), “Глибочицький провулок” (1929), “На Дніпрі” (1931), “Околиця Києва” (1933), “Вулиця Артема” (1934), “Київ. Фікуси на вікні” (1937) та інші. З-під пера і пензля майстра вийшло багато зарисовок квітів: “Жоржина, тютюнець і петунія” (1936), “Бузок” (1936), “Букет на день народження Ніни” (1937), “Лілеї” (1937) й інші. До теки зарисовок треба додати ще й такі ліричні роботи: “Натюрморт з валиком” (1928), “Натюрморт з кавником” (1929), “Натюрморт з книгою Данте” (1937), “Стіл художника” (1938).

Якими були мотивації поїздки Сергія Конончука до Узбекистану 1937 р., важко виявилось мені встановити. Ми добре знаємо, який жорстокий терор українській науці взагалі і нації та її культурі принесла рука “нашого старшого брата” з Москви саме у 30-их роках минулого століття. Чи не перед спасінням своєї гідності, свого українського патріотизму, своєї популяризації бойчуківської школи, а може, не сприймаючи політику “кремлівських людожерів”, поїхав до узбецького Самарканду. Місто, одне з найстарших у Середній Азії, засноване в четвертому столітті до нашої ери, своїми давніми пам’ятками звернуло велику увагу Конончука, який там створив досить численну кількість різноманітних ескізів. Усі вони виконані тушшю, пером, пензлем, бо цією технікою рисування художник володів надзвичайно добре. Такі його роботи, як “Дорога біля кладовища”, “Самарканд. Вулиця”, “Подвір’я на вулиці Намазга”, “Старе місто”, “Вид на гробницю Тамерлана” та десятки інших, виконані мистцем з великою до них увагою. Рухи пера чи пензля свобідні, що вказують на вміння графіка передавати мінливий стан природи. Деталі природи-пейзажу в нього підпорядковані суворим законам оптичного сприйняття, які Сергій абсорбував протягом десяти років наполегливої праці в ділянці графіки. У цих рисунках мистець звертався до простих вражень із цього міста та його своєрідних і притаманних архітектурних мотивів.

Сергій Конончук працював над екслібрисами, присвяченими Е. Гавриленку, Н. Радзієвській, С. Ушинському, Т. Конончук, Ю. Палійчуку, К. Юкельсону та іншим особам, з котрими він спілкувався. 1938 року художник вдало збагатив своїми ілюстраціями казку датського письменника Ганса Кристияна Андерсена “Стійкий олов’яний солдатик”, а в інші роки він створив оформлення до творів Івана Франка (“Драматичні твори”), М. Горького, М. Коцюбинського, А. Чехова, С. Хінкулова, Л. Фейхтвангера, К. Чуковського, А. Волковича, Н. Дірта, Е. Ожешко та інших.

Важливо додати, що Конончук проілюстрував українську народну казку “Колобок” ще 1929 року, але окремою книжкою вона появилася друком у видавництві дитячої літератури “Веселка” аж через понад 40 років після його смерті, що настала у вересні 1941 р. під час боїв “за Батьківщину у Великій Вітчизняній війні”. А ще важливіше було б довідатися нашому читачеві, і мені також, чому ім’я та прізвище такого плодотворного художника, талановитого графіка, з його величезною кількістю різноманітних, професійно і майстерно витончених графічних творів, та учасника і бійця в рядах радянської армії з невідомих досі причин не знайшло місця на сторінках 17-томної “Української Радянської Енциклопедії” (УРЕ, Київ, 1965 р.), шеститомної “Історії українського мистецтва” (Київ, 1968 р.) та навіть “Словника художників України” (Київ, 1973 р.), як також у новітніх виданнях – біографічних довідниках “Митці України” (Київ, 1992 р.), “Мистецтво України” (Київ, 1997 р.) та в інших мистецтвознавчих матеріалах, за котрі відповідали найкращі радянські упорядники, старші наукові та відповідальні редактори, кандидати наук, заслужені працівники культури, діячі мистецтв України та інші члени редакційних рад.

Цікаво, чи спіткала художника лиха доля, спричинена червоними поневолювачами наприкінці 30-их років в Україні, бо приписати брехливі твердження про його смерть на полі бою за комуністичного режиму було цілком виправданим? Якщо так не сталося, то причину загибелі Сергія Конончука лишаю на більш компетентних дослідників життя і творчості цього чудового художника, який своїми графічними шедеврами збагатив скарбницю українського мистецтва.

Павло Лопата

PHOTOS

1 -Малюнки Сергія Конончука

2 - Художник Сергій Конончук