Про чудо-диво карпатської церковці у просторах Онтаріо. 

Та призадума про дійсність

Ярина Тудорковецька,   серпень 2005 року

Це чудо-диво, коли вперше опинитися у просторі між Торонто та Брамптоном і побачити на самотньому горбочку, між загуслою зеленню, осяяну сонцем дерев’яну церковцю, неначе з далеких Карпат України.

Церковця з тих, які колись були будовані з пахучих кедрів, із щедроти лісів Митрополита Андрея Шептицького. Ця несподіванка, неначе шок приземности серед чудового сонячного 30 липня, із невгасаючими розгойданими дзвонами із стрункої карпатської дзвіниці, що радісно сповіщали про вінчання Андрія та Лариси.

Молодята, чудесно юні, приклякнувши перед своїми родичами на траві перед церковцею, окремо – Він, окремо –  Вона, прощалися радісними сльозами та іконами старинної НАШОСТИ над їхніми головами.

По матері й батьковому благословенню молодята зійшлися разом і кроком у крок за отцем у прегарних ризах, Романом Ґаладзою, почерез поріг церковці, аж на килимчику перед малим вівтарем пристанули. Батьки при їхніх правицях, окремо – його, окремо – її, і свідки та гості за ними. Як інакше, коли по-нашому. Як підкреслена рівність індивідуумів, один одному не підпорядкованих, не підлеглих. Батько не веде молодої і не передає її, неначе якийсь предмет, від однієї руки до другої, до мужевої, як це у звичаю, що кругом нас, в англомовних вінчаннях. У нас рівнорядна вартість: Він і Вона перед законами, що простягнені саме такою традиційною тяглістю тисячоліть, де формувався нашої гуманности етнокорінь. Та дивує інше.

Здивував зміст прочитуваного Отцем, довготривалий, що був вибраним з історії стародавнього Ізраїлю, рідного не нам, бо ми не ізраїльтяни, подаваного прикладами прадавніх весіль, подій із Біблії.

Не було ні разу ні одного слова про Україну. Та було також таке дивовижне звучання, багато разів повторене –  РАБ БОЖИЙ!

То ж ті двоє чудових молодят – це в сенсі Біблії не чудові Божі Діти, а таки РАБИ БОЖІ?

Це прозвучало дивовижно у XXI столітті, коли невільництво, жахливе минуле людства, таки переборене, існують закони ООН, людство виборсується із тієї антигуманности, хоч залишки існують в усіляких формах. Ще сучасна постсовєтська ера розгорнула торгівлю жінками, невільницями борделів, включно зі Святою Землею, Ізраїлем. Зло простягнене вічною з ним боротьбою. Як не менше сучасна Україна ще в наслідках недавньої злочинно-совєтської системи державного тероризму, ще не піднялася із почуття знеціненої собівартости. І сучасно розповсюджувана україномовна Біблія не повинна мати оте страшне поняття РАБ БОЖИЙ. Чей же людині України належиться бути БОЖОЮ ДИТИНОЮ, вартісною, гідною, без нового рабства, хоч би і для Бога. Так як в іудаїзмі є умова-угода людини народу Ізраїля, стверджувана кожночасним актом circumcission кожного новонародженого ізраїльтянина. А вже поза іудаїзмом визнавцям християнізму є визначений статус аж Рабів Божих...

Це явще явно помилкове. Тому переклади Біблії впродовж століть зазнавали змін. Наприклад, амгломовна Біблія відкинула Slave,  це  розумно змінене на менш принизливе God’s Servant.

Також в україномовній Біблії мала б заіснувати відповідна зміна, бо насправді надто різке звучання – оте повторно загрозливе РАБ БОЖИЙ над головами прегарних Дітей Божих, Андрія та Лариси, чи в україномовній церемонії на чужині, чи в Україні, якій потрібно піднятися з її сучасного різновидного знецінення.

А на вінчанні ізраїльтян, чи то пак “Джу”, в єврейській діаспорі – їхня церемонія своєрідна з підкресленням сили маскуліна (коли він ногою розбиває скло), з нагадуванням молодятам про те, що вони належать до багатотисячолітнього народу, який називається Ізраїль. І це є повторюване, навіть кілька разів, неначе наказом-пересторогою.

Пора і нам до нашої церемонії включити видвигнення тієї НАШОСТИ, що є також унікальною, що є своєрідною довготривалою присутністю власного нашого коріння на тій Землі-планеті. Наприклад, коли було Хрищення Руси-України 988 року (за вибором князя Володимира Великого не римського, а таки візантійського обряду) – то за тих, від історичної дати 1000 років, одне за одним поколінням довжелезного ланцюга біотягу – сучасниками є саме тих двоє молодят, Андрій та Лариса! Отже, в якому вони числі поколінь? Якщо дідо, батько, син, онук за час 100 літ – то  сучасне покоління було би числом 41-им! І про те мав би святочно нагадати священик для їхнього усвідомлення, що хоч вони на чужині, але почерез них простягається нить біологічної НАШОСТИ з 988 року. Також про те, що вони її продовжуватимуть своїми нащадками.

Але є ще набагато глибше верствування людської присутности на території України, яке залишило по собі одну з перших у Європі 20.000-літньої давности Мізинську культуру та згодом 6.000-літнє Трипілля. З археологічно вигребаного браслета з мамонтової кістки приблизно 30.000 літ тому був виритий так званий “безконечник”, що є на тисячі літ старший від православного у світі античного зразка “меандеру”. І ми мали б усвідомити оту 20.000-літню тяглість “безконечника” невгаваючим знаком НАШОСТИ, який донині живе на прегарних узорах вишивок, писанок, продовжує жити навіть на вишивках прикрас інтер’єрів наших сучасних церков і на ризах священиків.

І хай це буде доповненням до вінчання Андрія та Лариси, що відбулося у тій дерев’яній церковці з Карпат, що чудом-дивом любови до НАШОСТИ опинилася сонцем осяяна на зеленому горбочку між Торонто та Брамптоном.

Церковця, одначе, здивувала назвою: українська католицька церква Святого Пророка ІЛІЇ. А так хотілося, щоб ця церковця мала історичне звучаня української греко-католицької церкви та щоб була іменем, наприклад, Митрополита Андрея Шептицького. Проте не так. Наша церква присвячена гебрейському пророкові Ілії з ІХ століття перед Христом, проблеми якого, проголошувані у стародавньому Ізраїлі, нам, сучасним українцям, мало або зовсім не відомі.

Також вражало, навіть боляче, що церковця уже упрощена до “українського католицизму”, бо зовсім відпало оте “греко”, яке стверджує історично-самобутню тяглість Західної України від князя Володимира Великого його візантійським обрядом 988 року.

Тоді запит. Чому у світі залишені, як і були, “римо-католики”? Наприклад, поляки не стали “польськими католиками”; ні немає французьких католиків, іспанських, італійських. Вони, як і були, є римо-католиками Польщі, Франції, Іспанії, Італії. Чому тоді, на який поклик, спеціально наша західна діаспора так спонтанно піднялася викреслити з офіційної УГКЦ оте історичне “греко” зміною на упрощення “український католицизм”?

Ми вже не зуміли втримати, втратили нашу історично-імперіальну назву Pyсь, з чого, власне, скористала Росія, яка хитрою політичною семантикою сама ідентифікувалася з Русь-руський-русский – на Росію.

Також сучасно у діаспорі ми вже стали залишати візантійське, історично ототожнюючи “греко” в чию, отже, користь?

Пропонована призадума про сучасну дійсність є з нагоди вінчання у чудо-диво карпатській церковці між Торонто та Брамптоном, щоб пригадати тим двом прегарним молодятам, Андрієві та Ларисі, про їхню 1000-літню біотяглість від княжого, Володимира Великого 988 року.

P.S. Проект поколінь з 988 роком  поданий бл. п. Романом Федевичем, Мельбурн, Австралія