Сторінки ВІРИ КЕ: Хроніка, Коментарі, Різне...
Дата в жовтні
30 жовтня 1930 p. в
Едмонтоні появилося перше число газети “НОВИЙ ШЛЯХ” за редакцією Михайла
Погорецького – через 39 років опісля приїзду до Канади перших двох відважних
мужів Івана Пилипова та Василя Єлиняка. Вони обидва походили з села Небилова
біля Калуша. Пилипів та Єлиняк були дуже добрі на початок еміграції першої
хвилі, бо незадовго після їхнього приїзду Канада почала наповнятися новими
емігрантами – і заробітчанами, і селянами, і високоосвіченими
професіоналістами. Вже у 1903 р. почали виходити різні журнали, брошури, а
назви “українець” та “український” більше і більше випихали “русин” та
“руський”. У 1929 р. у Канаді вже було 30 українських видань, між ними 2
комуністичні: “Червоний Прапор” та “Робочий Прапор”. Комуністичний дух чомусь
довше тримався у західній частині Канади. Але після “народження” “Нового
Шляху”, який постав із рамен Української Стрілецької Громади, в якій
згуртувалися учасники Першої світової війни, що боролися на полях боїв за
українську повну незалежність, державність і соборність, комуністи втратили
популярність. Як помер Ленін, то вони ще плакали і страждали у своїх
публікаціях, але помалу свої сентименти ульокували в хорах, танцях і театрі. “Новий
Шлях”, започаткований в Едмонтоні, перенісся до Саскатуну, а від 1942 р. – до
Вінніпегу, репрезентував Українське Національне Об’єднання (скорочено УНО), від
першого дня стояв на всеукраїнському національно-політичному ґрунті. Солідно редагований М. Погорецьким, “Новий
Шлях” відстоював думку об’єднання всіх українців Канади на ґрунті єдности
українського народу як Нації, на ґрунті державної консолідації українського
народу на рідних землях і оборони його культури від тих, що намагалися
український нарід поневолити і підбити під свою владу.
Видавнича Спілка
“Нового Шляху” почала видавати орган української молоді (МУН) – місячник “Голос
Молоді”, що віддзеркалював думки та спрямування молоді УНО, а також журнал
“Жіночий Світ”, який готували членки ОУК (Організація Українок Канади). Це був
перший окремий жіночий журнал, що репрезентував жіночий рух у Канаді. Від того
часу багато що змінилося в Україні, у Канаді, у світі, але “Новий Шлях” на
77-му році свого життя не відступив від своїх принципів, але є змодернізований,
зменшений (не такий, як давні газети – довгі і широкі на 4 милі!), виходить
пунктуально, хоч листоноші різних рас і різних національностей розносять його
не завжди з великим ентузіазмом і точністю. Але, як казала моя бабця: “Пережили
ми революцію, то переживем і конституцію!” Добре, що “Новий Шлях” не пропав у
світових заметілях і міцно стоїть на ногах завдяки відданим, талановитим,
культурним членам Дирекції.
Хай живе “Новий Шлях” і хай живуть якнайдовше його читачі!
Юрій Дрогобич-Дрогобицький
Що то була за людина! Ах, чому не
родяться такі тепер! Його рік народження не зовсім певний, і подають його зі
знаком запитання – 1450? А помер 1494-го. Він був першим доктором медицини в
Україні. Родом з Дрогобича. Перші студії закінчив у Краківському університеті.
В 1476 p. зробив докторат в університеті в Падуї. У 1481-1482 pp.
був ректором університету в Болоньї, а з 1488 р. – професором в університеті у
Кракові. Видав у Римі свою наукову працю латинською мовою, відому лише в одному
примірнику. Це була перша книжка, видана українцем за кордоном. Цікаво, чи в
Дрогобичі, в якомусь музеї, заховалася яка-небудь пам’ятка про Юрія
Дрогобича-Дрогобицького? Може, дрогобиччани, які їдуть відвідати родину в
Дрогобичі, пошукають у якійсь бібліотеці, в якомусь науковому товаристві сліди
цього першого д-ра медицини в Україні і першого українця-автора, що видав за
кордоном книжку латинською мовою? А може, навіть десь лежить, присипаний
шпарґалами, його портрет? (Фотографій, фотографів і фотографічних апаратів ще
тоді не було. Фотографічне мистецтво почалося щойно під кінець ХІХ століття).
Міні-гумор
Ціна капелюха не є мірилом розуму. Капелюхи
королеви репрезентують її корону. Капелюхи чоловіків закривають лисину.
* * *
Людина без ІСКРИ БОЖОЇ, навіть з
найвищою освітою, не осягне тих вершин, що здобуває людина, яка має ІСКРУ БОЖУ.
Приклад – Шекспір.
* * *
Корок найдовше спочиває в порожній
пляшці.
* * *
Церковні дзвони нераз краще працюють,
ніж сповіщають.
* * *
Людина найбільше переживає, коли зробить
щось злого і не має на кого скинути вину.
* * *
Тяжко зробити одежу для людини, яка
щораз міняє дієту.
* * *
Маленькі сніжинки спричинюють найбільші
завії.
* * *
Природа завжди має останнє слово.
* * *
У кожній країні сонце встає раненько. Не
спіть до полудня.
Опінія
Не треба бути “професійним”
рецензентом, щоб могти написати кілька щирих, інтелігентних спостережень про
якусь подію. Очевидно, “кілька речень” – це не кілька шпальт газети,
розтягнених на кількох сторінках. Такі дописи – це “ковбаси”. Колись редактори
вперто боролися, щоб дописувачі не ошелешували їх і читачів такими “ковбасами”!
На жаль, автори “ковбас” переконані, що довга стаття свідчить про їхню ерудицію
та начитаність. Зрештою, залежить, про що автор пише – про появу нової
галактики чи про “День Тата” або “Пікнік для збирання фондів на дослідження
озону”. Але одна тема особливо цікавить читачів і локальних, і закордонних –
списки жертводавців, бо з них можна довідатися, хто ще живе і де. І що
ніхто не присвоїв собі їхніх датків.
Інтелігентний дописувач або рецензент не милується своїми “кучерявими”
словами, не обсипає панегіриками вигаслих співаків і не співає “ОСАННА” на
честь банальної імпрези. Одначе заслужена похвала може бути висловлена навіть з
дотепом. Наприклад, дуже відома у свій час співачка, контральто Маріян Андерсон
співала у Філадельфії в хаті композитора Сібельюса. Коли вона виходила, Сібельюс
поцілував її в руку і сказав: “Дах мого дому занизький для твого голосу”.
Добра похвала, щирий комплімент іншу людину підбадьорює, заохочує до кращої
праці, спонукає розвинути віру в себе. Талант, велич та іскру Божу відразу
пізнати без реклами. Мистці високого класу – звичайно дуже скромні,
непретензійні особи. Про них найприємніше і найлегше писати. Рецензія сама
напливає в думки і спонукає рецензента також до мистецької творчости... своєї,
особистої.
Замість квітів на могилу “Гонест Еда-Мирвіша”
Ед Мирвіш все своє
життя був індивідуалістом, навіть ховали його у п’ятницю, тринадцятого липня, а
не в якийсь “щасливий” день! Чому я згадую Еда Мирвіша, хоча ніколи не стояла
перед Різдвом у черзі сотень людей довкола його крамниці “ГОНЕСТ ЕД”, щоб дістати
безкоштовно різдвяний “кейк” та індика? Ед Мирвиш був щедрим меценатом
Канадсько-Етнічного Клубу Журналістів багато років, давав нам приміщення на
зібрання, прес-конференції безкоштовно, не рахував нам за залу, коли ми
влаштовували “кризмес парті” (тоді ще “Кризмес” не був перемінений на “Сізонс
динер”!) чи відзначали нагородами заслужених журналістів і взагалі членів
медії. Вживаю займенників “ми”, “нам”, “наш”, бо я була одним із “Фаундінґ
Фадерс” нашого Клубу і була в першій четвірці тих, що дістали від Клубу
відзначення за мої сторінки в “Новому Шляху”.
Ед Мирвіш приїхав з
батьками до Торонто малим хлопцем і жив в околиці, де діти йшли або до школи,
або до роботи, або до в’язниці. Ед пішов до школи. Його батьки мали маленьку
крамничку на вулиці Дандес, відчинену від 7 год. вранці до другої попівночі. Батько
мріяв бути рабіном, читав книжки, читав усі газети і давав бідним людям у
кредит товар, бо вони запевняли, що як тільки зароблять гроші – віддадуть свій
борг. Тому дев’ятилітній Ед після школи мусив помагати мамі. Батько Еда
закінчив свою едукацію на рабіна в Києві, але як приїхав до Америки, мусив з
чогось жити, щоб утримати дитину і жінку, тому з великим успіхом продавав
масонську енциклопедію. Дідо Еда був нотарем у Києві, але помер несподівано. Баба
Мирвіша залишилася в Києві, але всіх своїх дітей вислала до Америки. Тато Еда
одружився з дуже гарною і розумною дівчиною, яка вдень працювала, а вечорами
ходила до школи і вчилася англійської мови.
Чотири дні перед
вибухом Першої світової війни, 24 липня
1914 р. народився Ед, “Ед Мирвіш-Гонест Ед”. Від того моменту 92 роки життя Еда
Мирвіша йшло дивними, різними, неймовірними шляхами, перетворювало його у щораз
кращу і кращу людину, а як мінялися часи, то він не тільки мінявся з
часами, але постійно старався
випереджувати час. Він розбудовував свою “Імперію” на вищому і вищому рівні. І
завжди був скромний, не удаваний, жартівливий і повний нових ідей. І НІКОЛИ не
був повний помпезности! А він давав працю 1,400 робітникам. За свої досягнення,
здобутки, позитивні результати роботи, діяльність бізнесову, громадську і в
різних ділянках мистецтва він дістав майже 200 нагород і декілька почесних
університетських дипломів (хоча він залишив школу, коли мав 15 років!). Крім
того, Ед Мирвіш отримав “Ордер оф Канада”, а від Королеви Єлисавети Другої –
відзначення “Комендер оф ди Ордер оф ди Бритіш Емпаєр”. Він був першим
канадцем, що жив поза кордонами Англії, який дістав таку високу відзнаку.
Ед Мирвіш купив у
Торонто, на вулиці Кінґ, збанкрутілий театр “Роял Александра”, збудував
власними силами, до спілки із сином, недалеко від “Роял Александра” великий,
екстравагантний театр “Прінцес оф Вейлс” та купив у Лондоні (Англія) також
банкрутуючий театр “Олд Вік”, збудований у 1818 р. Ед Мирвіш завжди повторював,
що він не є театрознавцем, ані актором, ані режисером, тільки засадничо “я є
“барґейн мерчент” (покупець з дешевого купування).
“Як було колись”
На одній суботній телевізійній програмі продюсер показував шматки різних
подій, що відбувалися колись. На якомусь патріотичному концерті випашена, як
Будда, співачка, співала, а властиво видушувала зі себе пісню:
...Чому я не сокіл,
Чому не літаю...
Ох-ох, чи варто згадувати такі
“шедеври”? Телевізія, взагалі медія, не мають перебовтувати банальне минуле,
тільки повинні йти вперед з часом, незалежно, чи це офіційна телевізія і
офіційна медія, чи етнічна. Та ж події, проблеми, досягнення, техніка сучасного
життя притягають людей світу до екранів, до радіо, до газет, як магнетична
сила, а ми чаруємо жменьку жителів старечих домів і тих, суть життя яких
обмежена кількома патріотичними святами, панахидами і тризнами. Де поділася
інтелігенція, ініціатива і талант борців за українську (не “етнік”!) культуру? Українські
телевізійні програми колись притягали навіть дітей зі садочка, всі хвилі нових
емігрантів, не конечно самих українців. А тепер “Посмертна згадка давніх
часів торонтської діаспори” заповнює порожнечу в занепаді мистецького
життя. Показування “ЯК БУЛО КОЛИСЬ” могло би займати у програмі 5 хвилин, а не
перебовтувати мертве минуле, часто примітивне, трафаретне, “етнічне” і
аматорське – аж півгодини!
Не згадуйте про зірки, коли світить сонце...
Не бійтеся висловлювати свої думки і свої спостереження, бо як будете
боятися і мовчати, то в короткому часі жменя брехні стане дужчою за оберемок
правди.