Очікування останнього бою

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Незабаром – Покрова. Так історично склалося, що цього дня українці вшановують пам’ять людей, які зі зброєю в руках захищали рідну землю, боролися за незалежність України. Вже стало традицією саме на свято Покрови вшановувати пам’ять козаків, січових стрільців, у тому числі борців ОУН і УПА. Не сумніваюся, що й цього року, зокрема в Києві, з цієї нагоди відбудуться масові заходи, а одним із центральних гасел стане: “ОУН і УПА – державне визнання!”

На жаль, відзначення цього свята у столиці дедалі більше асоціюється із справжніми боями УПА, аніж із християнським звичаєм віддавати належне людям, яких уже немає поруч з нами або ж які досягли поважного віку. Зокрема, минулого й позаминулого року Хрещатик, Майдан Незалежности, центральні вулиці Києва стали ареною жорсткого суспільного протистояння між прихильниками та опонентами ідеї державного визнання боротьби ОУН і УПА.

Що буде цього року? Наскільки влада і політичні сили країни спроможні сьогодні гідно відзначити свято Покрови?

Думаю, що для ветеранів ОУН і УПА та їх нинішніх спадкоємців ці запитання – риторичні. Якщо не брати до уваги відомі укази Президента України Віктора Ющенка, які, в основному, зобов’язують Уряд здебільшого “сприяти” об’єктивному інформуванню населення про історію національно-визвольного руху, та його ж укази, що в повному обсязі так і не виконані, про відзначення столітніх ювілеїв визначного члена ОУН Олега Ольжича та головного командира УПА Романа Шухевича, то можна констатувати, що питання ОУН і УПА залишається невирішеним, болючим і резонансним.

Більше того, напередодні Покрови астросфера щодо вирішення цього питання значно погіршилася. Цього разу “масла у вогонь” підлили комуністи та міська влада Сімферополя. З ініціативи КПУ та проросійської організації “Родіна” у червні сімферопольськими можновладцями було схвалено безпрецедентне за своїм нахабством рішення про встановлення так званого пам’ятника “Постріл у спину”, який мав би символізувати “жертви бойовиків ОУН-УПА”. А вже у вересні комуністи оголосили про  “урочисте відкриття пам’ятника радянським мирним громадянам, що загинули від рук бандитів з ОУН і УПА”.

Зважаючи на те, що “пам’ятник” встановлено у Сімферополі, більшість мешканців якого не мають жодного відношення до національно-визвольного руху періоду Другої світової війни, оскільки діяльність ОУН і УПА, в основному, зосереджувалася на Галичині, Закарпатті та Буковині, є всі підстави вважати, що акція кримських комуністів та сімферопольської влади – це спланована провокація, яка вже викликала негативну суспільну реакцію та може мати непередбачувані наслідки.

До речі, злощасний “пам’ятник” змонтовано неподалік скверу імени Петра Григоренка, відомого правозахисника, який довший час захищав права та свободи українців, що стали жертвами комуністичного терору, і серед яких, як відомо, було чимало українських націоналістів. Це лише підтверджує провокативний характер рішення місцевої влади та демонструє цинізм організаторів та реалізаторів ідеї такого “пам’ятника”.

Можна лише здогадуватися про почуття, що сьогодні вирують у душах комбатантів УПА, які на шістнадцятому році існування України як незалежної держави дізналися про такий “пам’ятник”. Але, здається, їм до цього не звикати.

У даній ситуації важливою є постава основних політичних сил, можливо, не стільки до факту кримської авантюри, оскільки цим би мала займатися Генеральна прокуратура, як до проблеми, яку рано чи пізно таки доведеться розв’язувати у парламенті.

У цьому зв’язку промовистою є їхня реакція на виклик комуністів у Криму. На перший погляд, різко мала б реагувати “Наша Україна – Народна Самооборона” як пропрезидентська сила. Однак усе обійшлося заявою-протестом Християнсько-Демократичного Союзу, партії, що входить до складу НУНС, та різким коментарем одного з лідерів УНП Степана Хмари, який закликав “притягти до відповідальности осіб, причетних до відкриття в Сімферополі антиукраїнського пам’ятника, спорудженого коштом КПУ та російських комуністів”.

Якщо перші особи НУНС не вважають за необхідне чітко висловитися щодо цього питання, то Юлія Тимошенко як лідер однойменної політичної сили більш комунікабельна. Коментуючи у Керчі на прохання журналістів встановлення “пам’ятника” у Сімферополі, вона заявила, що “українцям необхідно жити сьогоднішнім днем, слід шукати місця дотику й необхідно як можна менше порушувати питання, які руйнують єдність та сприяють протистоянню серед населення країни”. Лідер БЮТ також запевнила, “що не зробить жодного кроку, який викликає агресію, розколи, різні протистояння”. Як кажуть, про все і про ніщо.

Очевидно, що така безхребетність у питанні кримського “пам’ятника”, а отже, державного визнання ОУН і УПА, зумовлена передусім існуючою політичною кон’юнктурою. І це можна було б зрозуміти і навіть виправдати, якби не йшлося про святе: кров українських героїв, яку вони проливали у боротьбі за незалежність своєї Батьківщини.

Традиційно проти встановлення пам’ятника “жертвам ОУН-УПА” різко протестують лише українські націоналістичні партії та організації. Протестують і готуються до Покрови…

Тим часом життя бере своє. Нещодавно у селі Крихівці, що на Івано-Франківщині, відкрито спільний меморіал загиблим радянським солдатам та воїнам УПА. Пам’ятник із двома меморіальними дошками тамтешні мешканці назвали “Борцям за волю України”. З цього приводу крихівський сільський голова Василь Владин сказав: “Я закликаю усіх жителів України до об’єднання. Не робім собі, як то кажуть, самі між собою ворогів. Збудувати державу можна, лише об’єднавшись. Так склалося, що батька забрали в 40-му році до лав Радянської армії, а два інші брати – пішли воювати в УПА. Але минули роки, і вони зійшлися. І ніхто не ворогував. Вони з розумінням поставилися до минулого. Адже ми усі носимо одне прізвище – Україна”.