Шевченко жив в його душі

Уляна Гавришків,  студентка ЛНУ ім. І. Франка

По ліву руку, як іти на Личаківському цвинтарі алеєю до польських поховань “орльонт”, виріс нещодавно гарний надмогильний пам’ятник: бронзовий чоловік немолодого вже віку ніби присів на хвилю перепочити, знявши окуляри. Так два роки по смерті українці Львова вшанували пам’ять про національного діяча, організатора допомоги сприянню, розвитку і збереженню української культури, мови, літератури, освіти та мистецтва доктора Василя Іваницького. Стараннями вдови покійного пані Наталі і львівського скульптора Романа Романовича фігура мецената вийшла напрочуд теплою, спокійно-врівноваженою. Після короткої панахиди, проведеної отцем Йосифом Миляном, недовго промовляли поет Ігор Калинець, громадські діячі – редактор “Світу дитини” Ярослав Лемик та Роман Фіґоль, директор готелю “Гетьман” у Львові, вдова покійного та інші учасники сумовитого, але водночас світлого дійства.

Кожен знайшов щире слово про Мецената. Ігор Калинець, приміром, наголосив, що доктор Іваницький, ціле свідоме життя дбаючи про добро України і українців, був ще й борцем за український Львів. І тепер поляки, які приїжджають на могили “орльонт” (насправді окупантів Львова), неминуче стрічатимуться з постаттю Іваницького, яку попросту не зможуть оминути. Хай вона нагадує їм правдиву історію, а не перекручену українофобами-шовіністами.

Ярослав Лемик пригадав, яким жертвенним і ефективним завше був чин Василя Іваницького, коли йшлося про потреби українських дітей, як духовні, так і матеріальні. Справа відновленого Лідією Лемик наприкінці 80-х християнського журналу “Світ дитини” одразу ж стала і його справою: зусиллями Мецената тисячі примірників полетіли до маленьких читачів на Велику Україну, де гніт комуністичного безбожництва був особливо тривалим і тяжким.

Чи не найбільш пам’ятною і незабутньою для львів’ян є активна участь доктора Іваницького у проекті “Пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Львові”. Якби не він, то взагалі невідомо, коли отримали б ми фігуру Великого Кобзаря на тому місці, де прагнула українська громадськість. Шевченко в житті Іваницького – окрема тема. Роман Фіґоль, зокрема, розповів, що по-кійний мав невгамовну пристрасть увіковічнювати Ук-раїнського Пророка всюди, де лише міг. У 1971 році його стараннями пам’ятник Тарасові Шевченку постав у Буенос-Айресі, в 1974 – в Обері (Аргентина), в 1975 – в парагвайському Енкарнаціоні, в 1989 – у бразилійському Прудентополісі, в 1991-1996 – у Львові, в 1998 – в Луганську, у 2003 – в Севастополі.

Окрім цього, доктор Іваницький подарував бюсти Тараса Шевченка університетові в Гарварді, Канадсько-Українській Мистецькій Фундації в Торонто, Посольству України в Буенос-Айресі, Національному Університетові “Острозька Ака-демія”, Українському ліцею ім. Шевченка в Сігеті (Румунія), Українському інститутові морських сил в Севастополі, Технічному коледжу НУ “Львівська Політехніка”; бюсти Лесі Українки та Івана Франка – Посольству України в Буенос-Айресі та Українській гімназії в Коломиї (закінчив її 1937 року). На відкриття профінансованої 2005 року Василем Іваницьким статуї у бронзі для спорудження пам’ятника Шевченкові в Ялті він уже не зможе завітати. Але те, що світла душа доктора Іваницького світитиме нам ще довго у сірих буднях повсякдення, в нікого з українців не викликає сумніву.