Офіцери Українських Збройних Сил на Українському фестивалі в Торонто

Ось і відшумів ще один щорічний Український фестиваль на Блурі. Він, як і попередні, пінився бурштиновим українським пивом, смачно пострілював на сковороді яєшнею з салом (хто у такий час зважає на якийсь високий холестерол), і, немов смалець з вареників зі шкварками, стікав із парасоль лагідними цівками теплого дощу людям за коміри. Барабанні перепонки десятків тисяч вух отримали таку вібраційну зарядку, якої, мабуть, не отримують і звичні до перевантажень екіпажі сучасних надзвуковиків. Сумніву нема – було і що подивитися, і що послухати.

Як і кожне масове дійство, фестиваль довго готували і прискіпливо продумували кожен номер програми. Члени Філії УНО Торонто-Захід та членки цього ж Відділу ОУК взяли на себе  доволі відповідальне завдання – гостити офіцерів Українських Збройних Сил, які приїхали на фестиваль із одного з військових навчальних центрів Канади, де вони проходять кількамісячне стажування. До 12 офіцерів з Бордена приєднався ще один підполковник, що проходить стажування в Торонто, а також українського походження молодий лейтенант Збройних Сил Канади, який лише цього літа закінчив навчання.

Як і личить офіцерам, у Домівку Філії вони прибули вчасно. Поки вмілі господині додавали завершальних присмаків у варене і печене, чоловіки влаштували гостям годинну презентацію Філії. Власне, не лише чоловіки. Численні світлини з історії Відділу Організації Українок Канади прокоментувала його голова Ванда Михайлишин. До речі, цей Відділ виник за два роки до створення Філії, 1930 року.

Коли черга дійшла до відомостей про Філію УНО Торонто-Захід, офіцери про цю організацію вже дещо знали. Колишній голова Філії Петро Ковальчик коротко розповів історію виникнення не лише Філії, але й передумови виникнення Українського Національного Об’єднання Канади в цілому. Він підкреслив, що любов до України і бажання повсякчас їй допомагати є духовними підвалинами членства в організації. Численні світлини на екрані з життя та діяльности Філії вже коментував не лише він; мали що додати до його слів ветерани Філії Яків Голубицький, Стефан Пилип’як, Роман Шелестинський та інші. Усі стрепенулися, зустрівшись поглядом на екрані із примруженими очима Володимира Сукнацького, якого кілька років тому назад фотограф зловив у той момент, коли він пік м’ясо, – це було на його дачі в Гакстоні. Згадали, що рідко яка урочистість чи пікніки на оселі “Сокіл” обходилися без відвідин усім відчиненої хати цього напрочуд гостинного і доброго довголітнього голови Філії.

Відтак голова Української Стрілецької Громади Канади Іван Андрусяк розповів про створення та діяльність цього військового формування. Воно, до речі, виникло 1928 року і є найстаршим у гроні Братніх Організацій УНО. Не зайвим, вважаю, буде нагадати, що 1 листопада ц. р. ця славна організація відзначатиме своє 80-річчя.

Стисло і з гарним почуттям гумору про Клуб сеньйорів “Бесіда” розповів його голова Стефан Пилипяк. Автор цих рядків двічі бував на засіданнях цього Клубу – просто з цікавости. Хочу підкреслити, що вони переглядають кінофільми, переважно документальні, запрошують лекторів, обговорюють важливі події в Україні. Там цікаво. Я десь навіть на хвилину пошкодував, що не маю часу туди учащати. І ніби у відповідь на це голова Клубу запросив усіх присутніх записуватися у члени. Сеньйором, виявляється, бути не конче – приймають усіх. 

Про мисливсько-ри-бальський клуб “Беркут”, що теж є складовою частиною Філії, розповідали офіцерам і Петро Ковальчик, і Владислав Петрович, і Микола Прокопів вже за обідом.

Перш ніж розпочати частування, Петро Ковальчик провів молитву. Як не старалися чоловіки під час презентації, але жінки дали їм фори – такого обіду офіцери в Канаді ще не їли. І це не дивно – хто ж їм у навчальному центрі готуватиме справжній український борщ, картопляне пюре з кількома видами м’яса, гречаники, розмаїті салати, кілька видів печива. Але суть навіть не в самих стравах – суть у смаку цих наїдків. Вони у нашій Філії завжди надзвичайні, а того разу були просто вище всіляких оцінок. Молоденький канадський офіцер зізнався, що подібний борщ уміла готувати його бабуся, але це було дуже давно; він приїхав у Канаду ще хлопченям. Тетяні Прокопів, яка грає першу скрипку на кухні, це було понад всілякі похвали. Так звана офіційна частина вже давно закінчилися, але дощ під українську музику на Блурі та розмови на українську тематику в Домівці Філії продовжувалися. 

Навіть під теплим, майже літнім дощем довго бути не дуже приємно – так і хочеться зайти в якесь затишне місце. А тому власники численних ресторанчиків, барів, піццерій були вдячні не лише організаторам фестивалю, але й небесній канцелярії за дощ – він ліпше, ніж будь-яка реклама, забезпечувив їм клієнтів. Я перекинувся кількома словами зі знайомим власником піццерії, що поруч із Домівкою. На якусь розмову не було часу – добрий десяток відвідувачів бажав, аби саме піцца розчинялася в українському пиві у їхніх шлунках. Прощаючись, він жартівливо запитав, чи українці не планують робити такий фестиваль принаймні двічі на рік, а ще ліпше – щомісяця. На моє таке ж жартівливе зустрічне запитання, чи він би тоді записався до нашої організації, власник відповів, що тоді запише всю свою велику родину.

Богдан Михайлишин, член Філії УНО Торонто-Захід