В епоху планетарного покриття
мобільним зв’язком, всесвітньої павутини – Інтернет, електронної пошти,
поколінню next важко уявити відсутність телефонного зв’язку, телеграфу, пошти
тощо. Нині, у “мобільну” добу, молодим людям такий
стан здається нереальним.
Як листувалися в Україні у козацьку добу, де люди, майже так само, як і
сьогодні, постійно перебували у жвавих і безперервних зносинах з державними й
впливовими особами Заходу, Сходу, Півночі й Півдня? Чи була тоді така необхідна
установа, як пошта? Ця стаття підготовлена за матеріалами монографії знаного
історика Дмитра Яворницького “Історія запорізьких козаків”.
Початково в Запоріжжі роль постійних листонош виконували або люди, що
за певних причин приїздили в Січ, або ж надзвичайні кур’єри.
Але
наскільки точно виникли власне поштові гони в Запоріжжі, сказати, за
відсутности будь-яких даних, практично неможливо. В архівних документах,
датованих серединою XVIII ст.,
знаходимо, що поштову справу пов’язують з іменами Воєйкова та Ісакова,
“командира” Новоросійської й Київської губернії та “управителя” Новоросії. Це
було в листопаді 1768 року. Пильно стежачи за подіями, що відбувалися в Польщі,
Криму й Туреччині, і постійно розсилаючи для цього таємних військових агентів з
Січі до російських повноважних представників у Крим, Туреччину й Польщу,
Воєйков, а за ним й Ісаков зважили за потрібне для швидкого отримання звісток
про події у згаданих країнах завести в Запоріжжі поштові “станиці”. Поштові
гони влаштували у чотирьох пунктах над північно-західною окраїною запорізьких
вольностей, по шестеро коней з провідниками в кожному – у Крюкові біля правого
берега Дніпра, навпроти Кременчука; слободі Онуфріївці на річці Сухому
Омельнику, теперішньої Херсонської губернії Олександрійського повіту, біля
південного краю балки Княжі Байраки, Катеринославської губернії
Верхньодніпровського повіту, та в селі Жовтому, просто на схід від Княжих
Байраків. Переконавшись у необхідності поштових гонів, запорожці відразу
скористалися наміченим трактом і сполучили Січ з останньою станцією в селі
Жовтому вздовж 125 верств, також за допомогою чотирьох поштових пунктів. У
кожному з них було влаштовано поштові станції, на кожній з яких утримували для
зміни коней трьох козаків; козаки мусили возити пошту й різних посланців з
оплатою по копійці з верстви за одного коня.
Але
запроваджений порядок поштових гонів проіснував у Запоріжжі досить недовго:
того ж 1768 року татари навалою вдерлися з Криму в Запоріжжя, зруйнували в
ньому безліч сіл і зимівників, винищили багато люду, зокрема й багатьох
поштарів з їхніми хатами й кіньми. Але гроза швидко минула, й тоді запорожці
послідовно ( 1769–1775 рр.) влаштували у себе вісім нових поштових гонів та
запровадили в них зразковий лад.
При
кожній станції, розташованій вздовж поштових гонів, мало бути по четверо коней
і по два козаки; прогінна платня становила 3 шеляги з коня за верству; платню
поштарі у воєнний час отримували з армійських коштів.
Встановивши
ці поштові гони, Запорізький Кіш до 1774 року надавав обов’язки поштарів на
всіх станціях усім охочим та з цього ж року поклав поштову повинність виключно
на зимівчаків, закликаючи до цього січових товаришів лише в рідкісних випадках,
у час цілковитого занепаду зимівчаків, та й то лише покладаючи на них обов’язок
заготовлювати корм для поштових коней протягом зимового часу. Для цього було
складено список усіх хат у кожній місцевості, на яку розповсюджувались
запорізькі вольності, й на все відоме число хат поклали обов’язок влаштувати
певну кількість станцій. У список включили всі хати жонатих козаків, крім
нежонатих зимівчаків та бурлаків. Загалом у списку було 1912 хат, з яких слід
було виділити 256 коней та 128 поштарів.
Потреби
зносин з Україною, а через неї і з Росією російських гарнізонів у фортецях, що
відійшли від Туреччини після миру 1775 року (Кінбурні, Таганрозі, Азові, Керчі
та Єнікале), змусили запорожців встановити ще чотири поштові гони.
Перший
був встановлений запорізьким Кошем за роз-порядженням графа
Румянцева-Задунайського для сполучення між Кінбургом і Кременчуком; другий –
від Січі до Голої пристані через Олександр-Шонець вздовж правого берега Дніпра;
третій – по так званому Кизикерменському шляху, яким 1787 року поверталась
імператриця Катерина II із
Криму до Росії; і, нарешті, останній був встановлений 28 квітня 1775 року (за
старим стилем) для з’єднання Полтави через фортецю Петровську поблизу
Бердянська із завойованими у Туреччини фортецями Керч і Єникале.
Для
спорудження усіх цих станцій козакам дозволили вирубати необхідну кількість
лісу і з нього збудувати відповідні приміщення для коней та житло для поштарів,
яких на кожній станції мало бути по 20, з таким же числом коней.
На всіх
поштових станціях запорожці запровадили суворий і зразковий лад. Пошту та
кур’єрів наказувалося доставляти з місця на місце “негайно” і “без зупинок”;
поштових коней утримувати в повній готовності й, у випадку використання всіх,
негайно замінювати людськими. На всіх станціях окремими наглядачами призначали
військових канцеляристів, котрі занотували у книгу всі пакети, що були в
кур’єрів, та подорожні в посланців. Для правильности дій з боку наглядачів
полковники місцевих паланок мали здійснювати перевірки й кожен недогляд
поштарів “безпослабно” карати. Так, 13 квітня 1770 року козака Герасима Сову
суворо покарали за потертий напис на конверті пакета головнокомандувачу графу
П. І. Паніну. За кожний проїзд постановлено було брати певну прогонну платню як
зі спеціальних кур’єрів, так і зі звичайних подорожніх, незалежно, своя це чи
чужа людина; безплатний проїзд дозволяли дуже рідко, як видно на прикладі
козака Івана Полянського, що їхав з Коша в Полтаву до головнокомандувача князя
В. М. Долгорукого у справах Війська Запорізького, який отримав свідоцтво на
вільний проїзд в обидва боки через запорізькі поштові станції.
Прикро,
що сучасні поштарі, маючи значно більші можливості, ніж запорізькі козаки, не
завжди надають вчасно й ретельно свої послуги. А от тарифи на ці послуги
постійно зростають. Мабуть, варто було б сучасним листоношам повчитись у наших
предків, як професійно й бездоганно працювати.