“Страсті Христові, або Зо мною ще Хтось”

Коли б декілька років раніше хтось сказав був, що я малюватиму релігійні теми, я б назвав його божевільним. Релігія чинила мене хворим, бо я був практикуючим атеїстом. Але терпіння привертає інколи людині Бога...

Василь Курилик

Він багато міг би розповісти про той тяжкий конфлікт.

Дмитро Курилик – чоловік глибоко земний – лютував на свого безнадійно нездалого до господарки сина: мовляв, у кого це нещастя вдалося?! Слабосилий, хоровитий, мовчазний, сором’язний Василь почувається безмежно винуватим перед батьком, та нічого не може з собою вдіяти – все валиться йому з рук, усе в голові йому якісь химерії і живе він, неначе вві сні.

Довго стоятиме глуха стіна поміж батьком і сином. І лише коли Дмитро Курилик  упізнав себе на тлі золотокосого поля, що спалахнуло з синового полотна, коли всі, хто бачив ту картину, не могли приховати свого захвату, він не просто змилостивився; він зізнався синові, що чогось не розуміє і в чомусь таки глибоко помилявся.

Та картина називається “Канадський фермер”. Кремезна постава Курилика-старшого в інтер’єрі пшеничного поля вразила не тільки самого прототипа – вона зібрала цілу колекцію суперлативів од мистецьких авторитетів та державних діячів. Куриликову картину закупив Канадський уряд, і ось уже три десятиліття минуло, відколи вона зайняла собі місце в залі федерального Парламенту в Оттаві.

Таким став початок визнання Василя Курилика. Після сповненого батьковими глузами дитинства. Після його відчуження від усіх у школі. Після поневірянь юности. Після всіх зневір і розчарувань у собі. Після тяжкої психічної хвороби, коли йому довелося кілька років побути в психіатричці в Лондоні. Після того, як він був близьким до самогубства.

Юний і самотній меланхолік усупір батьківській волі пішов до університету. Але навчання на відділі гуманітаристики Манітобського Університету його розчарувало. Та він усе ж закінчив університет. Спеціальність – щось подібне до нашої філології. Рушив до Торонто вчитися безпосередньо мистецтва. Однак і там недовго затримався – прочув, що такі студії справді на високому рівні в Мехіко. І ось він – уже там. Однак і в Мехіко йому не сподобалося.

Вирішив сам вивчати секрети малярства. Жив надголодь у неопалюваній хаті в Монреалі. Цілими днями копіював репродукції з мистецьких альбомів і читав книги художників та про художників. Був дуже невдоволений своїми малюнками і взагалі самим собою. Йому виповнилося двадцять п’ять, і він сумно думав, що життя його не склалося.

1952 року наважився на мандри до Великобританії. І саме там підстерегла його тяжка недуга, яку лікували електрошоком. Цей біль і жах потім перейшов на його полотна.

Здавалося, його депресіям не буде кінця. І тут раптом на нього впало благочестиве просвітлення. Хтось із персоналу психлікарні зацікавив його римо-католицизмом. Курилик глибоко його сприйняв і став ревно віруючим. Це дало йому душевну рівновагу. А на свій талант він тепер дивився як на дар Господній. А тому й вирішив: його мистецтво стане його місією. Він присвятить себе для прославлення ім’я Божого.

Курилик виповів історичну долю українців у Канаді. За свідченням Миколи Колянківського, Куриликова фрескова композиція “Український піонер”, у центрі якої – посеред хлібного поля – завмер його батько, була прочитана як художній символ усіх українських піонерів у всіх галузях життя Канади, починаючи з корчування лісів і переорювання доти недоторкуваних прерій і закінчуючи їхніми творчими трудами в науці, літературі, мистецтві, техніці та політиці.

Піонерами в буквальному розумінні цього слова були діди Курилика-сина по матері Марії Гуцуляк, котрі приїхали сюди з буковинського села Борівці (тоді це була Румунія). Дмитро Курилик, також родом із Борівців, прибув у 1923-му. Він поселився неподалік од них у преріях Альберти. Тут у Куриликів 3 березня 1927 року і народився їхній первісток Василь.

Але господарювання в Альберті Дмитрові Куриликові не пішло так, як він сподівався. Він перебрався в провінцію Манітоба, купивши там ферму поблизу Вінніпегу.

У циклі “Український піонер” Курилика є прониз-ливий сюжет: із прочинених тьмяно освітлених дверей придавленої важкими снігами хатини вискакує босонога дитина з тарілкою в руці. Дитина біжить крізь сніги й темну ніч до заможніших господарів попросити їжі.

Уся та епопея ввійшла в сюжети “Українського піонера” й вербаль-ного коментаря до нього. Особливо виразно зображено боротьбу українсь-кої людини з ка-
надським лісом. Урядовці пояснюва-ли прибульцям з України: якщо вони за час, обумовлений спеціальною угодою, очистять од дерев певну кількість акрів землі й побудують на ній хату, то одержать ту землю у свою власність.

Так брало початок натуральне господарство українських по-селенців – вони ще не заробили собі грошей для того, аби мати змогу щось купити. Тільки мінялися один з одним товарами. Згодом усім працелюбам пощастило доробитися – вони стали твердими господарями. Будували свої церкви, кредитівки, народні доми, засновували газети, радіостанції, видавництва, рідні школи; посилали дітей за вищою освітою до університетів. Сенатор Павло Юзик написав монографію про поважний внесок українців у сільське господарство Канади.

А Василь Курилик готувався до свого творчого подвигу, до того, що мало місійний зміст його мистецької біографії. Ще 1956 року, у двадцять дев’ять, він задумав цю серію полотен.

Курилик вирішив піти за Євангелієм від Матвія, оскільки, на його гадку, саме він дає найповніше уявлення про Христове життя. Готуючися до роботи над полотнами, він зробив мало не тисячу малюнків. Відвідав Святу землю, зазнавши там чимало перипетій, бо це було в час так званої Суецької кризи. Все це він згодом описав у своїй автобіографічній книзі “Зо мною ще Хтось”.

Коли згодом колекціонер (і вже власник усієї серії цих полотен) Микола Колянківський видавав “Страсті Христові”, Курилик написав до нього передмову, де розповів дорогоцінні подробиці.

Він повернувся з Єрусалиму до Канади, де була важка економічна рецесія. Сяк-так зводив кінці з кінцями. І ось – історичний для нього 1960-й. Він вступив у вік Ісуса Христа. За його словами, не випадково саме тоді з’явилися йому в уяву ці полотна. Відбулася у Торонто його перша персональна виставка.

Як свідчить М. Колянківський, Курилик працював над полотнами по сімнадцять годин. Іще година – щоденна молитва. Сім’я не має коштів на існування, але він тим навіть не клопочеться. Він знає: все буде гаразд – його веде Господь.

Якогось дня в його домі з’являються колекціонери-меценати Ольга і Микола Колянківські. Перепрошують за те, що відмовили йому кілька місяців тому в закупівлі його полотен. Тепер вони згодні це робити. Спеціально для його “Страстей...” збудують картинну галерею. Вже навіть землю закупили по дорозі до Ніагара Фаллз...

Вони починають закуповувати його гуашові акварелі наперед. Їх набирається 160. Планує написати ще 640. Взорувався на своїх непорушних авторитетів – голландських майстрів Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля. Йому близькими були їхня макабрична фантастика й безмежний гротеск та сарказм. Але він ще похмуріший за них.

...Він хотів побачити Україну.

Йому пощастило домогтися дозволу – тоді це було не так просто. “Страна Совєтов” була за залізною завісою. Згодом проситься в Україну вдруге. Його відмовляють, оскільки він дуже хворий. Не знає, що – невиліковно. Рішуче наполягає: “Поїду, навіть якщо мені доведеться бути там на ношах...”

Йому дозволили побути в Борівцях. Він жадібно замальовує ландшафт і людські обличчя.

Якось селяни побачили, що художник із Канади нерушно лежить долілиць посеред поля. Його підвели й посадили на землю.

“Що з вами?” – “Нічого. Все гаразд”. – “Вам же погано!..” – “Ні... Я просто шукав своє коріння...”

Він ще повернувся до Канади. Але жити йому лишалося кілька місяців. Він тільки переступив поріг свого п’ятдесятиріччя...

Михайло Слабошпицький