Василь Олійник: “Хочу подякувати всім канадським організаціям за їхню українську ідею”


Василь ОлійникМи уже повідомляли, що в Канаді на запрошення Українського Національного Об’єднання Канади, Української Стрілецької Громади Канади та Філії УНО Торонто-Захід перебував колишній голова рай-держадміністрації Кременецького району Тернопільської області, краєзнавець, людина, причетна до видання книги “Нескорена Кременеччина”, пан Василь Олійник, який виступив у кількох містах Канади з лекцією з нагоди 70-ліття Української Повстанської Армії “Друга світова війна. Збройний опір повстанських загонів на Волині”. Одного дня пан Олійник завітав до редакції “Нового Шляху” і дав інтерв’ю нашому кореспонденту Ларисі Гринді.


– Пане Олійник, розкажіть нашим читачам трохи про себе та про мету Вашого приїзду до Канади.

– Я народжений у місті Кременці на Тернопільщині. Все життя пропрацював в енергетиці. За президентства Віктора Ющенка п’ять з половиною років був головою Кременецької ра-
йонної держадміністрації. Тепер знову повернувся в енегетику.

Знаючи та співпрацюючи з окремими ветеранами Українських Визвольних Змагань, які проживають у Канаді, отримав від них запрошення відвідати країну Кленового Листка і виступити з лекцією про УПА.

При нагоді хочу подякувати всім канадським організаціям за їхню українську ідею, за їхню згуртованість, за підтримку протягом усіх цих років – від далеких 40-х і дотепер. Особлива вдячність за те, що зуміли зберегти українську історію, яку в Совєтському Союзі писали так, як комусь було вигідно, і саме завдяки канадським українцям багато правдивих епізодів відомі сьогодні науковцям і дослідникам, багато матеріалів збережено і видано друком.

– Знаємо, що Ви мали дотичність до виходу в світ книжки “Нескорена Кременеччина”. Як виникла ідея написання цієї книжки і про що вона?

– Це книжка про Визвольні Змагання в Україні, зокрема на Кременеччині. Думка про неї з’явилася ще у 1994 році. На жаль, демократичні сили в районі, які були в той час при владі і сприяли у цьому, протрималися лише два роки, тому ідея відійшла на задній план. Хоча в той час я вже приготував для книжки десь із тридцять сторінок.

Ми повернулись до книжки знову, коли я став головою районної держадміністрації. Протягом усьо-
го часу я всіляко намагався підштовхнути її написання, оскільки прекрасно розумів, що старше покоління, яке пам’ятає події Другої світової війни та післявоєнний період, на жаль, невблаганно відходить, і незабаром не залишиться ні учасників, ні очевидців.

Двічі на рік ми збирали сільських голів і вчителів історії місцевих шкіл і просто закликали відшукувати матеріали про участь місцевого населення у Визвольних Змаганнях, записувати свідчення, зустрічатись з очевидцями. Звичайно, було непросто, адже на посадах залишались люди зі совєтської системи, яким це було і нецікаво, і невигідно.

Розуміючи, що сам писати книжку не можу, оскільки мене потім звинувачуватимуть, що я не історик, залучив до цього колектив із п’яти чоловік, зокрема троє із них – кандидати історичних наук. Вони працювали в архівах Тернопільської, Волинської, Рівненської областей, архівах КГБ, Державному архіві в Києві. Це був професійний колектив дослідників, які знали, як і що шукати і як це використовувати. В результаті цієї копіткої, нелегкої праці з’явилася наша книга “Нескорена Кременеччина”. Звичайно, непросто було знайти і фінансування, але врешті ця, така потрібна книжка побачила світ.

На жаль, наклад невеликий, але ми передали видання в усі бібліотеки, школи району, подарували усім ветеранам УПА.

– Працюючи над книжкою, чи Ви знайшли людей, яких раніше ніхто не знав?

– Звичайно, нові постаті для книжки з’явилися. Зокрема, в селі Старий Олексинець місцевий голова подав таку кількість людей, які брали участь у Визвольному Русі, що ми аж здивувалися, – 125 чоловік: імена, псевдо, дати народження, місця боїв і т. п. Інформацію було ретельно перевірено, щоб до книжки потрапили справді гідні цього люди.

Хочу згадати зв’язкову курінного Максима Скорупського (псевдо Макс), про яку він пише і у своїй книжці, Олю Горошко. Тепер їй 95 років. Багато хто любить у нас хизуватися, який він патріот, а цій героїчній жінці до 90 років ніхто навіть не надав пенсії, оскільки, як колись вважалося, ворогам совєтської влади пенсія не належалась. Вона змушена була жити по родинах і сподіватися на їхню ласку, тому що не мала жодної своєї копійки. Завдяки голові обласної адміністрації Іванові Стойку ми зібралися і купили їй однокімнатну квартиру у Збаражі та виділили мінімальну пенсію. Так-от, ми знайшли, хто її, Олю Горошко, видав – до 1946 року “бандит і бандерівець”, а після 1946 року уповноважений КГБ. Оля була засуджена на 25 років. У 1995 році вони зустрілися, він сам зізнався у всьому, і було надзвичайно почути, як ця мужня жінка толерантно йому сказала: “Я розумію, такий тоді був час. Я не звинувачую і прощаю”.

Те, що Оля Горошко була зв’язковою Макса Скорупського, знають всі, але виявилось, що вона була ще й зв’язковою до Романа Шухевича і керувала криївками на Дубенщині. Для передачі відомостей Шухевичу їй доводилось пішки долати по 180 кілометрів в один бік. Згадуючи ті часи, вона не вигороджує себе, лише підкреслює, що виконувала волю свою і своїх батьків, які хотіли вільної, незалежної Української держави.

Безперечно, таких людей було дуже багато, і якби ми почали написання такої книжки раніше, напевно, вдалося б відшукати ще більше українських героїв.

– Пане Олійник, чи Вам пощастило зустрітись з окремими учасниками Визвольних Змагань?

– Так, такі зустрічі були. Зокрема, у книжці є 32 світлини очевидців, з якими проведені інтерв’ю. У ході цих зустрічей почерпнув багато нового. Усі ми знаємо, що у 1953 році в Норильську відбувалося повстання у таборах, а от про те, що у 1944 році мало місце таке повстання у Воркуті, даних не було. Звичайно, усіх, хто його зорганізував, розстріляли, але, думаю, це цікавий факт для дослідження для наших істориків.

Взагалі, чим більше фактів і свідчень ми почерпнемо сьогодні, тим більше збагатимо свою історію і тим більше даних залишимо наступним поколінням, адже, як я уже згадував, учасники і очевидці відходять, тому треба поспішати.

– Що ж, бажаємо Вам продовжувати свою дослідницьку працю і сподіваємось побачити нові видання. І, звичайно, дякуємо за інтерв’ю.


Розмовляла Лариса Гринда

PHOTO

Василь Олійник