“Зерно, посіяне Петром Яциком, починає давати сходи...”

Розмову з членом Ради Директорів Освітньої Фундації Петра Яцика (Торонто, Канада), адвокатом Євгеном Залуцьким провела Світлана Короненко

Кожен, хто хоча б раз мав змогу поспілкуватися з Євгеном Залуцьким, погодиться зі мною: усміхнений, світлий, мудрий чоловік, який усе розуміє, все відчуває і нічому та нікому у світі вже не дивується.

Народжений в Австрії, він виростав у Канаді, але про те, що українець, не забував ніколи і має Україну в серці. Дружиною стала українка, діти – три доньки – виросли українками, дві з них нині працюють в Україні, приїхавши сюди відразу після закінчення Торонтського Університету.

Адвокатська контора, яку з колегами заснував Залуцький, українська. Адвокати, які в ній працюють, – українці.

Залуцький – адвокат дорогий, і це нормально для цивілізованого світу, де талановита, успішна людина високо цінується, а отже, й високо оплачується. Але гроші Залуцький бере не завжди. Є випадки, коли вважає за велику честь, що саме до нього звернулися по допомогу. Так було влітку 2004-го, коли до адвоката Залуцького звернувся Михайло Слабошпицький, що представляв інтереси Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Та історія просто унікальна: українець з Канади Михайло Галандюк у лотерею виграв кілька мільйонів доларів. Мав детективні пригоди з тими грошима, бо знайшлися люди, які намагалися їх у нього забрати, але все закінчилося благополучно. Згодом Галандюк склав заповіт, де було записано, куди і скільки грошей має піти у разі його смерті.

На Михайлівський собор у Києві (тоді ще не відновлений) згідно з тим заповітом мало піти 275 тисяч, але після смерти Галандюка ще 8 років гроші не могли потрапити в Україну, хоча й собор вже відбудували. Причини були різні, але після суду, де Євген Залуцький представляв справу Галандюка, проблема була розв’язана.

Нещодавно у Києві, у резиденції Патріарха Київського і Всія Руси-України Філарета пану Залуцькому було вручено орден Святого  Архістратига Михаїла.

КОР. Пане Євгене, щойно Ви одержали з рук Патріарха Київського і Всія Руси-України Філарета дуже поважну нагороду – орден Архістратига Михаїла – “за допомогу Українській Православній Церкві Київського Патріархату”. В чому була суть цієї допомоги адвоката Залуцького?

ЗАЛУЦЬКИЙ. Судової справи щодо заповіту Галандюка взагалі не повинно було бути, але, на жаль, той заповіт покійного було складено так, що не було зрозуміло, кому він залишає ті кошти.

 За паперами, він залишив усі ті гроші на відбудову Михайлівського собору, але це було записано так, ніби мав бути певний комітет, який би тим займався. Коли ж помер Галандюк, то було незрозуміло, кому треба передати ті гроші. Так що виконавці того спадку довгий час мали проблему і не могли самі її вирішити. Якби вони вирішили неправильно і віддали гроші не тій особі, то мали б зі своєї кишені їх потім повернути. До мене звернулися від імени Київського Патріархату, аби я представляв його інтереси. І я пішов до суду разом з адвокатом, що заступав виконавців. Згідно з англійським правом ми тлумачили, інтерпретували той заповіт Галандюка і з’ясували, що покійний хотів залишити свої гроші на відбудову Михайлівського собору, а отже, оскільки Михайлівський собор належить до Київського Патріархату, то й кошти мають піти до нього. Ясна річ, що я погодився з тим, і екзекутори також погодилися, бо хотіли, аби усе було зроблено згідно з  законом. Тож відповідно до судового рішення гроші по тому були виплачені Патріархатові.

КОР. На урочистій церемонії нагородження у Патріарха Філарета журналістів зацікавило те, що Ви – католик за віросповіданням, захищали інтереси Київського Патріархату…

ЗАЛУЦЬКИЙ. Так, я – католик. Походжу з родини, де були священики. Мій дідо був священик, мій прадід був священик і дальша родина теж. Але не в тому річ. Просто до мене звернулися по допомогу з України, і я як українець не міг відмовити. Окрім того, це велика честь для мого гонору захищати інтереси Київського Патріархату.

КОР. Патріарх Філарет, вручаючи орден, сказав, що Ви захищали правду…

ЗАЛУЦЬКИЙ. Я не бачу в тому чогось особливого. Наша адвокатська фірма захищає інтереси наших клієнтів – чи то конкретної людини, чи то організації.

Про справу Галандюка я дізнався від президента Освітньої Фундації Петра Яцика Наді Яцик. Переконувати мене взятися за неї не було потреби, мені це відразу стало цікаво, єдине, що було недостатньо документів, а професійних запитань до пана Слабошпицького, який представляв у Канаді Патріарха Філарета, у мене було багато. У цьому й полягала складність. Але скоро все з’ясувалося. Ми пішли до суду, і справа була вирішена на нашу користь.

КОР. Пане Євгене, знаю, що Ви в Україні не вперше, і що все, що тут відбувається, Вам болить…

ЗАЛУЦЬКИЙ. У Канаді нараховують десь до одного мільйона українців. Перша хвиля почала приїздити до Канади ще в 1893 році, потім була друга хвиля, після Другої світової війни – третя і нині – вже четверта. Мої батьки належать до третьої. Вони привезли мене сюди, коли я мав три роки. Але я виростав українцем і завжди знав, що моя Батьківщина – Україна.

Звичайно, в Україні я не вперше. Приїздив сюди разом з іншими адвокатами з Канади  у 91-му, 92-му і 94-му роках. Це був історичний для України час. Ми це відчували. І організували тоді Всесвітній конгрес українських адвокатів. Дуже хотіли, щоб канадський бізнес прийшов в Україну, а ми, канадські адвокати, опікувалися б його справами. Але в тій, пострадянській Україні, як ми згодом переконалися, ще не могло бути чесного бізнесу.

КОР. Знаю, що  метою Вашого приїзду в Україну була ще й зустріч з дітьми...

ЗАЛУЦЬКИЙ. Дві наші доньки-близнючки закінчили минулого року Торонтський Університет з фаху “політичні науки” і поїхали до Києва, де нині працюють у міжнародних організаціях. Працюватимуть тут, мабуть, ще один рік. Ми з дружиною прилетіли їх відвідати, бо, звичайно, дуже скучили. Як бачите, наші діти також віддають свої сили і час для України.

КОР. Пане Євгене, знаю, що Ви маєте найбезпосередніший стосунок до Міжнародного конкурсу з української мови імени Петра Яцика, який цього року проводиться вшосте, оскільки Ви – один з ради директорів Освітньої Фундації Петра Яцика.

ЗАЛУЦЬКИЙ. Про конкурс української мови я чув ще від покійного Петра Яцика. Знаю, як він вболівав за Україну, як мріяв про таке мовне змагання. Пам’ятаю, яким радісним повернувся з України, після завершення першого конкурсу, скільки надій покладав на нього, сподіваючись, що Україна рано чи пізно все ж заговорить українською.

За ці роки я стільки чув про цей мовний марафон, що нині вирішив приїхати в Україну на його відкриття у Криму. Мені дуже хотілося, щоб діти в Сімферополі, почувши мене, усвідомили, що поза Україною є багато українців, які говорять українською мовою, що українська мова є важливою для світу і що має бути піднесення престижу нашої мови. І на молодь в Україні тут особлива надія. Від того, якою мовою вона говоритиме завтра, залежить те, якою мовою говоритиме Україна.

Нещодавно, коли Михайло Слабошпицький був у Канаді, ми відвідали КУМФ – Канадсько-Українську Мистецьку Фундацію, куди запросили меценатів усіх п’яти мовних конкурсів, аби показати їм відеофільм про П’ятий конкурс і подякувати за доброчинство. Їх було багато, хоча це були тільки торонтяни. На жаль, не змогли приїхати меценати з дальших міст – Оттави, Вінніпегу, Едмонтону, зі США. Кожен з них пожертвував кошти на конкурс, зафундувавши премію або свого імени або давши гроші на премію в пам’ять про свою маму чи тата.

Того вечора я бачив, як ці люди реагували на фільм і на розповідь про конкурс Михайла Слабошпицького. І знаєте, це був не звичайний вечір подяки меценатам. Це були думки про те, що робити далі з українською мовою, як її підтримати, як підтримати взагалі Україну, оце молоде покоління, що завтра буде Україною.

А якими чудовими були обличчя цих меценатів! Вони були справді задоволені працею Ліги меценатів та Міністерства освіти і науки України. Лунали думки про те, що цей конкурс має продовжуватися.

КОР. Ви побували у Криму, у кількох містах – Сімферополі, Ялті, Алушті, побачили кримських дітей, спілкувалися з ними, вручали їм дипломи і подарунки. З якими думками поїдете до Канади? Що розповідатиме там?

ЗАЛУЦЬКИЙ. Враження незабутні! Відкриття конкурсу відбувалося в Українській школі-гімназії міста Сімферополя. Багато дітей були одягнені в українських народних костюмах. Говорили чудовою українською мовою. І той певний острах щодо пікетів і спротиву конкурсові у Криму, якого кожен з нас побоювався і до якого був готовий, зник, як тільки ми побачили з якою щирістю і доброзичливістю нас зустрічають кримчани. Хоча, звичайно, я розумію, що не так все просто з мовною ситуацією у Криму і не скоро ще тут масово розмовлятимуть українською. Але, як казав Петро Яцик: “Я сію зерно – зерно росте!” І конкурс, посіяний ним на українській землі, вже починає давати сходи. Я це бачив. Я в цьому пересвідчився.