Так твориться історія

Михайло Гоян, виконавчий директор родинної фунда­ції “Українську книгу – українським  дітям”, член Ліги Українських Меценатів

Я вже не раз казав і повторюю знову: справді, ціни немає цьому патріотичному мовному змаганню. У той час, коли переважна більшість наших патріотів стогне та нарікає на ненормальний стан державної мови в Україні, група ентузіастів кинула клич до цієї дії. Знову і знову в усіх кінцях української землі відбува­ються інтелектуальні патріотичні турніри, котрі переконують юних: знати держав­ну мову і престижно, і морально необхідно. І, зрештою, діти знову і знову допевнюються в тому, стаючи в світлі юпітерів на престижних сценах під час урочистих церемоній одержання нагород, здобутих своїм розумом, своїми знаннями. Тисячі школярів, тисячі студентів, тисячі вчителів, тисячі батьків уже сказали похвальні й подячні слова на адресу ініціаторів та організаторів Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика.

Ми з дружиною раді, що прилучилися до цього важливого дійства, що сотні дітей, які одержали від нас премії в ході цього турніру в різних кінцях Украї­ни, написали нам листи, в яких запевняють: ми не будемо національними безбатченками, ми – українці, а мова українська –  це найперший наш скарб. Тому не ма­ють рації ті, хто нарікає: от, мовляв, краще б на щось інше надали меценати свої кошти. Наші кошти – наше право вирішувати, куди їх давати. У цьому ж разі ми, як правильно вважав світлої пам’яті Петро Яцик, інвестуємо у майбутнє. До чого й усіх інших закликаємо.

Мені випало разом із виконавчою дирекцією Ліги Українських Меценатів бувати на конкурсі в різних кінцях України. Тому я знаю про все це не з чиїхось розпо­відей чи з преси. Я сам усе це бачив, сам усе це чув. Тому й маю підстави все те казати: це дорогоцінна ідея, і її не можна загубити чи задискутувати. Для іс­торії завжди має більшу вагу не той, хто дискутує, як треба і чи треба ро­бити певну справу, а щонайперш той, хто таки її робить. От на цьому я зі своїми  колегами і стою. Ми – люди дії, а не розмов про дію. Повірте, що не хвалюся, а тільки констатую із закликом приєднуватися до нас.

Я невимовно радий, що знову буду серед тих, хто в залі Національного академічного драма­тичного театру ім. Івана Франка у столиці України в травні наступного року нагороджуватиме переможців уже Шостого міжнародного конкурсу ім. П. Яцика. А ще буду в областях, де проходитимуть різні етапи турніру. Очевидно, не я один ловив себе на думці під час таких подій, що це твориться наша українська історія.