Жага свободи

Євгеній Захаров

12 січня – сумна 35-та річниця початку другої (після 1965 року) операції КГБ проти української інтелігенції.

Репресіям передували рішення вищих партійних органів про руйнування вільного слова і вільної думки в СРСР.

12 січня були заарештовані в Києві Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Зеновія Франко та інші, трохи пізніше, 15 січня, – Леонід Плющ, у Львові – Іван Гель, Михайло Осадчий, Ірина Стасів-Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура. Загалом у січні заарештували близько 20 дисидентів, а впродовж півтора року – близько ста.

Суспільна атмосфера стала гнітючою. Усіх, хто виказував симпатію до арештованих, відмовлявся давати свідчення на них, чекали адміністративні репресії: їх звільняли з роботи, відраховували з вузів, перед ними закривалися будь-які можливості службової кар’єри та публічної творчої реалізації (припинялися публікації, виставки тощо). Було проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки. Майже всі провідні шістдесятники дістали максимальний реченець – 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Їхні “злочини” полягали в бажанні вільно висловлювати свої думки рідною – українською – мовою. Це бажання було визнане націоналізмом і підлягало покаранню. Якщо відродження 20-х років називають розстріляним, то відродження 60-х стало – задушеним.

З 1975 року, з ініціативи В’ячеслава Чорновола, 12 січня стали відзначати в таборах як День українського політв’язня. В цей день політв’язні подавали заяви на знак протесту проти репресій і оголошували одноденне голодування. А 11 січня 1981 року Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко розклеїли в Києві декілька примірни-ків листівки: “Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримаймо їх!” Усіх їх було затримано, і перші четверо поплатилися за цей “злочин” трьома роками ув’язнення.

“Злочинні” дії, за які тоді жорстоко карали, сьогодні вже не є такими. Ми маємо хоч і обмежену, але все ж таки свободу вільно збиратися, молитися, висловлюватися, друкувати те, що хочемо, – аби тільки кошти були, тощо. Ми можемо сьогодні цілком легально захищати нашу свободу від зазіхань держави. Навіть подати на державний орган до суду і виграти цей процес. Але держава значною мірою залишається такою ж антилюдяною і байдужою, як і раніше. Про це, зокрема, свідчить її ставлення до соціально слабких – інвалідів, пенсіонерів, багатодітних і неповних родин тощо – досить лише подивитися на бюджет 2007 року. Залишається жорстокою кримінально-правова політика, гальмується судова реформа, а правоохоронні органи, як і раніше, хочуть контролювати геть усе і за всім стежити. Одне слово, наочно підтверджується давнє правило: держава робить із людьми все, що вони дають із собою робити. Отже, єдиний засіб – перестати бути смиренним ягням на заклання, знати свої права і відстоювати свою свободу.

Якщо в радянській Україні не можна було і думати про створення правозахисної організації, то на сьогодні виросла, практично з нуля, правозахисна спільнота, яка успішно виборює права людини.

Стійке уявлення, що права людини в Україні сьогодні не захищені, пояснюється тим, що ці, навіть значні, успіхи губляться у величезній масі порушень прав людини, і тому успіхів просто не помічають. Не залишається нічого іншого, як рости, вчитися, міцніти і кількісно, і якісно, впливати на державу та її агентів, привчати і державу, і суспільство до думки про неможливість порушення прав людини. Важливу роль у цьому може і повинен відіграти уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен), тобто вища незалежна публічна посадова особа, діяльність якої має бути спрямована на утвердження і захист прав людини та основоположних свобод, а також на громадський контроль за реалізацією режиму їх гарантування державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами. Ця посада – дуже важлива для громадянського суспільства, громадських правозахисних орга-нізацій, і тому вони – такі активні в лобіюванні кандидата на цю посаду від громадського сектора.

З часу утворення в Україні інституту омбудсмена минуло вісім років. Весь цей період незмінним уповноваженим Верховної Ради з прав людини була Ніна Карпачова. Слід віддати їй належне за зроблене в часи становлення інституту омбудсмена. Враховуючи непрості умови, в яких пані Карпачовій доводилося здійснювати свої функції, можна з певністю говорити про її значний внесок у справу захисту прав людини в Україні.

Але час не стоїть на місці, і сьогодні він вимагає реформування інституту омбудсмена, внесення системних змін у правозахист. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини має бути представник громадянського сус-
пільства – дієва, толерантна, незалежна від партійного впливу людина, котра має великий досвід правозахисту і не пов’язана з жодною політичною силою. Політика і правозахист – речі несумісні: політики прагнуть влади для своєї політичної сили, а правозахисники – виключно влади права.

Одним із головних ресурсів підвищення ефективности інституту уповноваженого є його співпраця з недержавними правозахисними організаціями (НПО). Омбудсмeн і НПО могли б об’єднати свої зусилля для підвищення поінформованости влади і суспільства про права людини, для освіти у сфері прав людини і виховання прав людини.

І насамкінець. Нещодавно я подивився чудовий документальний фільм Михайла Ткачука “Загадка Норильського повстання”. Пере-важна більшість учасників цього повстання були українцями. У фільмі дуже виразно проявилися “вірус непокори”, спрага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею, що такі сильні саме в українців. Цей “вірус” надихав шістдесятників, саме він, зрештою, вивів людей на Майдани восени 2004 року. І я добре усвідомлюю глибинний зв’язок сучасного правозахисту з тим самим прагненням свободи, “нашого одвічного гріха і нашої одвічної гордости”. І радий, що мої друзі та колеги вважають своїм давнє європейське гасло “За нашу і вашу свободу!”