На схилі віку

 “Частуйтесь, кумо... пиймо за душі померлих...”
(М. Коцюбинський, “Що записано в книгу життя”)

У житті – як на довгій ниві: що посієш, те й пожнеш. Такими словами колись старші повчали молодших. В основі цього, здавалося б, простого народного вислову закладено справді глибокий зміст моральної перестороги для тих молодших членів суспільства, які вже готувалися до самостійного трудового життя. А молодші, звісно, як молодші, – не завжди прислухалися до тих повчань, а як слухали, то лише одним вухом. Вони перебували зі своїми мріями в іншому світі й уявляли своє майбутнє легким, щасливим, безтурботним та ще й з придатками цікавих пригод.

Минали роки, й багато з тих молодечих рожевих надій з різних причин залишалися нездісненими. Розбивалися ті надії на твердих шляхах реального буття, а ті з них, що ще залишалися, – вже не були такими привабливими, як уявлялись перед тим. Настав час драматичної колізії мрії з дійсністю. У тій колізії чарівна казка дитинства змішалась з реальним життям, і у висліді жорстокі будні життя зруйнували казку.

Після того постав цілий ряд інших неполадок між бажаннями і можливістю. А спокуса затьмарювала розсудок і стирала межі між поняттями добра і зла. Тому й насувалася небезпека заломлювання слабких характерів. У таких випадках декому, ніби спізненою порадою, а декому – гірким співчуттям приходили на гадку призабуті слова народної мудрости: “Життя прожити – не поле перебігти”.

Подібних народних висловів можна навести багато. Стосуються вони кожного з нас, як молодших, так і старших. Зокрема, варто б замислитись над ними тим, котрі вже переступили або скоро переступлять поріг у пенсійний вік. Тому всім нам треба пам’ятати, що розплата за все буде попереду. Себто, основною часткою в загальній сумі зі всього пережитого буде остання чверть віку – власне той час, в якому підбиваються підсумки всіх прожитих літ, усіх успіхів і невдач. Після того вже назавжди закривається книга...

На схилі віку частіше трапляються трагічні моменти, коли невблаганна смерть розлучає одружені пари. Тоді вдови і вдівці змушені достосовуватись до нових обставин. У таких випадках бувають різні варіанти таких достосовувань, залежно від віку, стану здоров’я, рівня соціальної культури та взаємовідносин між членами родин овдовілих. Іноді дорослі діти раді, що мама чи батько знайшли собі відповідного “когось”. Знову ж, в інших випадках такий вибір “когось” дорослі діти сприймають негативно, іноді навіть трактують, як образу, – як намір “затерти” пам’ять про покійну маму чи покійного батька. Мовляв, “старий козел знайшов собі кобіту, молодшу від нас” або: “мама проводить час з якимсь хитруном, який занюхав у неї гроші”. Найчастіше справжньою причиною незадоволення дітей стає суто матеріальний фактор, пов’язаний з розподілом спадщини.

Декілька років тому, зимою, померла моя знайома. Багато людей проводжали її на вічний спочинок. Тоді був дуже холодний день, тому священик з поспіхом закінчив обряд похорону, і всі почали розходитися. Я теж пішов. Перед тим, як відчинити двері автомобіля, я ще раз глянув на місце похорону. Там уже нікого не було, тільки над ямою на тросах залишилася домовина, яку погребники мали опустити вниз і засипати мерзлою землею. Сумна картина...

В той час, якось ніби мимохіть, пригадалося коротке оповідання Михайла Коцюбинського “Що записано в книгу життя”. Пригадалося, мабуть, лише тому, що описана там подія теж відбувалася зимою. Але описана в оповіданні трагедія старої, не потрібної нікому людини, яку п’ятеро малих внучат майже щодня питали, коли вона помре, викликали цілу зграю інших думок та настирливих питань, яких, на жаль, чомусь завжди є більше, ніж відповідей на них. А сама гострота тих питань, разом з ревматизмом та іншими недугами, стає ще дошкульнішою власне на схилі людського віку. До тих роздумів, ніби для виправдання жорстокої дії природи, що зумовлює людську старість, теж якось мимохіть, наліз на гадку вислів Сенеки, що, мовляв, “людина помирає гіршою, ніж народжується”.

Ми, пенсіонери, чи як би ще нас не називали: сеньйорами, людьми золотого віку, почесними громадянами, – вже підійшли до тої межі, за якою зникають усякі ілюзії. Наш вантаж поступово втрачає свою вагу. Ми намагаємося відганяти від себе настирливі думки про те, що “наша пісня уже відспівана”. Нас ще до якогось часу слухають або з чемности, або з обов’язку як членів родини; у громадах нас теж, ще до якогось часу, терплять як носіїв “старокрайових традицій”. А ті традиції з кожним роком стають менш привабливими, бо млинок життя вже крутить іншу стрічку, або більш по-сучасному хтось скаже: “В об’єктиві – вже інші сюжети”.

З логічного боку – це є самозрозумілим явищем, бо кожне чергове покоління, досягнувши відповідного віку, прагне якнайскоріше звільнитись від опіки батьків, з надією витиснути свої власні сліди на шляхах свого буття. Ми чомусь не можемо погодитись з цим цілком природним законом і деколи сприймаємо це як якусь невмотивовану “тенденцію молодших”. Ми не хочемо зізнатись, що то не тенденція, а цілком природна закономірність, яка тягнеться віками ще від “печерних вогнів”.

Згідно з повідомленнями інститутів геронтології, себто науки, яка займається дослідженнями процесів людського старіння, у цілому світі в цей час є понад 400 мільйонів пенсіонерів. Не всі вони мають відповідні умови для існування, такі, які маємо ми тут, у благословенній Канаді. У багатьох країнах з низьким рівнем економічного розвитку пенсіонерів вважають подвійним суспільним тягарем – тягарем і для держави, і для родини.

За логікою суспільних традицій, діти мали б опікуватися старими батьками. На такому традиційному тлі формувалися взаємовідносини поколінь. Мовляв, як ми шануємо наших батьків, так наші діти будуть нас шанувати. У народі була популярна причта про те, як син і малолітній онук везли на візку старого діда за село в яр. Привезли, і син каже: Прощай, тату. Ти вже нікому не потрібний. Після тих слів він штовхнув ногою візок, і візок зі старим дідом покотився в яр...

– От і все, – каже син своєму синові. – Ходім додому.

– А візок? – питає малий.

– А навіщо він нам?

– А як ти будеш старий, я тебе на чім вивезу?

Нам, Богу дякувати, візок і яр ще не загрожує. Однак були випадки, що син з невісткою переконували батька, щоб він йшов до старечого дому, де йому “не будуть докучати онуки”. Вони не могли, чи не хотіли, зрозуміти, що власне онуки для батька – найдорожчий скарб. Правда, це лише окремий приклад, який вимагає окремого судження, бо в кожному суспільстві є певний відсоток невдячних дітей і приблизно такий же відсоток прикрих батьків.

Ми, пенсіонери, маємо все необхідне для того, щоб спокійно доживати віку. Іншими словами, маємо нагоду робити те, що завжди хотіли робити, але через працю та родинні обов’язки не мали на те часу. Отож, нарешті маємо час для свого самовияву. Діти вже мають свої адреси і заробляють на свій хліб. І тепер ми маємо нагоду оглянутись на прожиті роки. Бо ж кажуть, що людина живе двічі: раз – у реальному житті, а другий раз – у спогадах про нього.

Зокрема, треба зосередитись на періоді нашого поступового вростання в новий ґрунт за межами Батьківщини. Треба теж глибше вглянутись у те коло турбот, які виникали з появою нашого молодшого покоління. То був надзвичайно важкий час обдумування й реалізації складного драматичного процесу “осідання назавжди”.

Сьогодні, оглядаючись на прожиті роки, можна сказати, що наша генерація на місцях свого поселення гідно виповнила практичним змістом усі важливі ділянки суспільного життя та заслужила повагу до себе зі сторони інших співгромадян. Перш за все треба відзначити, що вона власними фінансовими засобами створила стабільну матеріальну основу для себе і для своїх дітей: побудувала розкішні храми та просторі домівки, організувала поважні громадські інституції й осередки культури та систему рідношкільної освіти. Розбудувала літні оселі з басейнами та пансіони для старших віком і для тих, яким потрібний щоденний догляд.

Тепер залишається відкритим одне велике питання: Чи зуміють представники нашої молодшої генерації затримати те все для своїх дітей та забезпечити для них такі самі умови для життя, які ми для них створили? Справді велике питання. Дехто вже навіть тихо висловлює іронічну приказку, мовляв: “Добре, що вони народилися після нас, а не перед нами...”

 м. Оттава, січень 2007 р.