Сучасна українська література від Oксани Забужко

Кожна поява Оксани Забужко в Торонто викликає справжню сенсацію в українській громаді. Справді, пані Забужко – чи не найяскравіша зірка на інтелектуально-літературному небосхилі сучасної України. Філософ за освітою, вона є автором глибоких та оригінальних культурологічних студій про Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесю Українку та блискучих есеїв про культуру     1990-х, зібраних у книзі “Хроніки від Фортінбраса”. Як поет вона яскраво і сильно заявила про себе у збірках “Травневий іній”, “Диригент останньої свічки” та ін., що були перекладені понад тридцятьма мовами світу. Як публіцист вона залишила документально та емоційно точну хроніку подій Помаранчевої революції. Однак для широкого читача вона передусім є автором роману “Польові дослідження з українського сексу” – першої української книги пострадянської доби, що зламала чи не всі дотогочасні стереотипи і принесла авторці, за її власним визнанням, всенародну “скандальну славу”. Тож чи можна дивуватися, що 27 листопада зала КУМФ у Торонто була переповнена охочими послухати О. Забужко, яка на запрошення НТШ ім. Шевченка в Канаді згодилася виступити з доповіддю про сучасну українську літературу? Якщо серед присутніх були такі, що сподівалися почути ґрунтовний аналіз течій та напрямків нової української літератури, то вони, можливо, залишилися розчарованими: незважаючи на обіцяну тему (“Українська література в пошуках ідентичности”), пані Забужко головним чином говорила про себе. Однак, якщо врахувати те, що власне на долю її покоління (народженого у 1960-х) випало долати труднощі творення нової літератури незалежної України, власний досвід письменниці в цьому процесі є справді унікальним і вартий оприлюднення. Зрештою, судячи з надзвичайно зацікавленої реакції слухачів, саме такого “особистісного” виступу вони і очікували від пані Забужко.

Три основні проблеми, на думку Забужко, постали перед українським письменництвом нової Української держави – проблема мови, проблема виживання в умовах ринкової економіки і проблема сильного північного сусіда. Мовна проблема виявилась ключовою. В радянські часи українські письменники писали ідеалізованою літературною мовою, якою практично ніхто не розмовляв. Те, що та мова не сягала читача, їх не турбувало, адже книжки писалися не для читачів, а, головною мірою, для партійної цензури. Тому, коли цензура зникла, а з нею і матеріальне забезпечення “спілчанського” письменництва, потреба мовної реформи стала критично необхідною – щоб знайти і завоювати “свого” читача, треба було заговорити його мовою, тобто мовою вулиці, мовою кухні, мовою реальної нації, що століттями була колонізованою. Так, у новому українському романі (і тут, очевидно, О. Забужко посилається на свій роман “Польові дослідження...”) з’являються суржик, вульгаризми, а також великоміський інтелігентський сленг (для останнього типовим є введення іншомовного елементу з іронічним підтекстом).

Завоювання українською книгою ринку в Україні, на думку О. Забужко, почалося з 1996 р., конкретніше – з тих же “Польових досліджень...”, коли видавці, врешті, перестали боятися вкладати гроші в українського автора. За Забужко пішли інші – Андрухович, Іздрик, Прохасько, Дереш та десятки з молодших поколінь, що сьогодні представляють надзвичайно різноманітну і багату літературну панораму України. І хоча третя проблема – конкурування з російською книжковою продукцією – залишається надзвичайно гострою (засилля російських книжок, до того ж, набагато дешевших порівняно з українськими, в Україні триває), все ж, вважає п. Забужко, її покоління з честю впоралося з більшістю завдань, яке поставило пeред ними життя. Сьогодні перед українським письменництвом стоять нові завдання, зокрема врятування від забуття української класичної спадщини (книги О. Забужко про Франка, Шевченка та Лесю Українку і є частиною даного проекту), а також осмислення болісних сторінок історичного минулого (як, наприклад, тема УПА, що стала центральною в романах М. Матіос).

Блискуча доповідь Оксани Забужко, її віртуозне володіння словом (зокрема мистецтво словесного фехтування в дискусії зі слухачами), мене особисто переконало в тому, що поки ми маємо таких талановитих творців, за майбутнє української літератури можемо бути спокійні.

 Дагмара Турчин-Дувірак