Сумний літопис українського сьогодення

Сергій Гайдук

 
Перший прозовий роман “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко, що побачив світ наприкінці 2010 р., викликав багато полярних думок й активне обговорення. Презентуючи книгу в агенції “Укрінформ” 17 грудня позаминулого року, видавець Іван Малкович (“А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”), зокрема, навів слова академіка Івана Дзюби: “Вражаюча хроніка душі інтелігента у світі абсурдів – українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима”.

Цікавість українського читача до авторки та її твору за понад рік після виходу “Записок...” не зменшилась, про що свідчить продаж десятків тисяч примірників книжки.

Як сказала на презентації книги Ліна Василівна стосовно мотивації написання роману: “У Гоголя є “Записки сумасшедшего”, я ж давно хотіла написати “Записки українського самашедшого”, про українське божевілля зі своєю поганою специфікою. Скажімо, оці постійні розмови про меншовартість і таке інше, це складова божевілля. А в нас цієї схибленості не помічають, навіть якщо хтось кричить: “Та що ми за народ такий!”

Як на мене, то імпульсом до написання “Записок...” на рубежі зміни тисячоліть стала її геніальна праця-лекція “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, прочитана 1 вересня 1999 р. в Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія”, в якій авторка виклала багато пересторог та думок з приводу гуманітарної катастрофи українців. “Моє бажання написати “Записки...” наштовхувалося на власну пересторогу. (...) Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу, так не хотілося писати чогось прикрого, і я стримувала себе. А тим часом насувалося третє тисячоліття. Скрізь лунало: “Міленіум!”, казали, що перейти цей рубікон дуже важливо. Тепер про це вже забули, у XXI столітті живемо так, як і в попередньому, ще й буксуємо. Жаль, забули, що ми вже у третьому тисячолітті”.

За жанром “Записки українського самашедшого” – поєднання роману, щоденників, літопису, публіцистики. Робота над книгою тривала впродовж майже 10 років: з 2001-го до 2010 р.

Твір написано від імені 35-річного програміста, який на прикладі особистого життя стежить за процесами, що відбуваються на нашій планеті. У світі надмірної дезінформації і тотального відчуження він – заручник планетарних абсурдів – намагається подолати прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

Своє критичне слово про роман уже висловили багато письменників, які висловили низку цікавих спостережень, акцентували на важливих контекстах. Дійсно, попри незначні суперечності, цей роман свідчить про беззаперечний літературний успіх письменниці і, маємо надію, допоможе світові поглянути на себе та нашу Батьківщину українськими очима. Не зайвим буде нагадати, що поетична творчість Ліни Костенко вже давно самоствердила її в новітній історії української культури як генія.

Паралельно фаховим рецензіям на книжку з’явилися публікації, в яких критику підмінили критиканством і, як у нас водиться, без належних доказів проголосили малохудожнім памфлетом. Це відбувається не вперше в історії України, коли паплюжать автора за його світоглядну позицію.

Читаючи “Записки...”, насамперед звертаєш увагу на добре виписані характери героїв роману, що робить твір реальним, зрозумілим, упізнаванні й близькі читачеві персонажі. Події роману відбуваються з 2000-го по 2004 р., на зламі тисячоліть і до Помаранчевої революції. Головний герой божевільний, “самашедший”, бо, як твердить сам на початку твору, “завжди був нормальною людиною” (с. 5). Серед потоку емоцій та роздумів порушуються актуальні проблеми суспільства: етичні, естетичні, релігійні, культурологічні, екологічні, педагогічні, кримінальні, соціально-економічні та ін., однак домінує, на мій погляд, політико-філософське значення роману. Приміром, коли йдеться про важливе мовне питання (“У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити”) (с. 22-23), про невирішеність глобальної проблеми денаціоналізації українців (“Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації”) (с. 118), про “квазідемократію”, що підміняє реальне народовладдя (“У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії”) (с. 130), про новітню антинаціональну лже-еліту (“Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа”) (с. 130) та ін. На вищий суспільно-світоглядний рівень ці міркування переходять, коли заходить мова про полемічне зображення двох загрозливих для існування українського світу (і не лише українського) ідеологій, що зумовлюють тривання абсурдних для незалежної держави денаціоналізучих процесів. Постійним лейтмотивом проходить зображення антихристиянської та українофобської суті УПЦ МП як частини РПЦ (у такому ракурсі московське православ’я тлумачив ще Т. Шевченко), котра проводить хресний хід проти приїзду Папи Римського (“Щось у цьому є нелюдське і не-Боже”) (с. 132), чи єдина з усіх українських конфесій виступає проти повсталого народу на Майдані (“...вона проти. Сидить у нашій прадавній Лаврі – і проти”) (с. 399).

Герой не байдужий до проблем інших народів світу. Одна з головних тем роздумів персонажів – глобалізація. Герой переймається питанням: “От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну” (с. 14). Що ж це за “антиукраїнська Україна”? Для героя – це країна в ситуації внутрішньої окупації. Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?” (с. 128). “Так, Україна потрапляє під залізну п’яту “олігархату” (с. 288). Але головний герой роману не лише осмислює стан речей, він пропонує вихід. Бо хоча, як наголошує на зустрічах із читачами письменниця, її герой “не з тих, хто міг би боротися”, та все ж цей персонаж “не з тих, хто животіє”. Він схильний до боротьби і, зрештою, він уже на Майдані у 2004-му. Бо саме політична боротьба – єдиний шлях до подолання режиму внутрішньої окупації. Тому персонажа обурює те, що в ситуації, коли в українців “відняли Батьківщину”, “ніхто ні за що не бореться” (с. 95), він безжально критикує своє покоління (“...ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля”) (с.192), він не сприймає ідей меншовартісного політичного всепрощення (“Чи можливо простити все і всім?”) (с. 215).

Художнє мислення героя в національній ідеї, ідеї свободи. Тому пропонує не боротьбу за щось окреме (пенсії, мову чи вільну пресу), а боротьбу за все – цілеспрямоване й тотальне національно-визвольне протистояння, державотворчий “фронт”. І це читаємо наприкінці роману, де зображено чітке неприйняття зміни “духу Майдану”, що розпочинався саме як масовий “Рух Опору”. Спочатку він за те, щоб “усе було в правовому полі” (с. 397). Та з часом його настрій змінюється, революційна свідомість поглиблюється, він постійно іронізує з “вишуканої революції”, “толерантної”, “елегантної”, “ввічливої”, “революції усмішок”: “...в нас тільки обіцяють “бандитам тюрми”. Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу” (с. 402). Пафос Майдану змінюється контрреволюційними тональностями: змовкають героїчні стрілецькі та народні пісні, мовкне українська естрада, “зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск” (с. 405). Очікування від революції не справдились. Але дух національного опору залишився, бо “це не їхня перемога, а наша” (с. 414).

Багато в чому схожі аспекти осмислення постколоніальної ситуації в контексті зображення влади як режиму внутрішнього поневолення українців дала низка авторів різних поколінь: Марія Матіос, Борис Олійник, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко та ін. Ліна Василівна не тільки  прописала діагноз сучасному українському суспільству, а й прописала рецепт виходу з катастрофічної ситуації. Події у творі завершуються 2004 роком, але стан 2011 в Україні – цілеспрямоване переслідування представників опозиції та активістів громадських організацій, політичні арешти молодих патріотів, науковців, журналістів, новітня русифікація вищої та середньої школи, податковий тиск на підприємців, тотальне зубожіння народу та ін. – спонукає замислитись над українською сучасністю і майбуттям нашої держави.

Наостанок варто навести афористичний вислів авторки про власний роман: “Життя душі на всіх порогах смислу”, подякувати за чудовий політико-філософський твір і щиро побажати їй творчого довголіття!