Пам’ятник окупантові

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Під час відзначення 600-річчя українського міста Чернівців голова Верховної Ради Арсеній Яценюк взяв участь в урочистій закладці каменя на місці майбутнього пам’ятника колишньому імператорові Австро-Угорщини Францу Йозефу I. Крім А. Яценюка, у помпезній церемонії відкриття також взяли участь міський голова Микола Федорук, голова обласної державної адміністрації Володимир Куліш, надзвичайний і повноважний посол Австрії в Україні Йозеф-Маркус Вукетіч. З цієї нагоди до Чернівців приїхали онучатий племінник Франца Йозефа I Карл фон Габсбург, почесний консул Австрії в Україні Хорст Шумі, директор Українсько-австрійського центру з питань науки, освіти і культури Андреас Венінгер та керівник земельного уряду Карінтії (Австрія) Райнхарт Сладко.

Помпезність, з якою відбувався цей захід, мала на меті підкреслити величезний вклад імператора у справу розбудови інфраструктури Чернівців, підтримки ним української науки і культури. Подекуди складалося враження, що планується встановити пам’ятник якомусь діячеві українського національно-визвольного руху, а не людині, яка довший час очолювала імперію, складовою частиною якої були українські землі Галичини, Буковини та Закарпаття.

До речі, манія на австрійського імператора присутня не лише на Буковині, а й в Галичині. Зокрема, вже довший час дискутується питання про встановлення пам’ятника “ясновельможному цісарю” у Львові. Галицька ж преса переповнена статтями, які вихваляють імператора та його добу.

Не маю наміру зупинятися на причинах такої несподіваної любові деяких українців Західної України до Франца Йозефа та Австро-Угорщини. Натомість вважаю за необхідне пригадати окремі історичні факти, які апологети імператора сором’язливо замовчують.

Передусім, що стосується постаті самого імператора, то варто зазначити, що цей “перший джентльмен Європи” за освітою був палітурником і все своє життя присвятив укоріненню монархії та поширення її впливу на нові території. Щоб збагнути імперські замашки цісаря, варто лише озвучити його титул. Так-от “Цісарська і Королівська Величність” вимагала, щоб його величали “апостольським королем Єрусалиму, цісарем Австрії, королем Угорщини, Чехії, Ломбардії, Венеції, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції та Володимирії, Ілірії, ерцгерцогом австрійським, великим князем Трансільванії, Тоскани і Кракова, князем Лотарингії, Зальцбурґа, Стирії, Каринтії, Країни, Буковини, Парми, Модени, П’яценци, Фріули, Раґуци, Цєшина, Верхньої та Нижньої Сілезії, маркграфом Моравії, князь-графом Тиролі і Кобурґа”.

Тепер про “заслуги” імператора перед українським народом. Австро-Угорська імперія була утворена у 1876 році в результаті угоди між австрійським урядом і угорськими маг­натами. Австро-угорський уряд проводив послідовну колоніальну політику щодо українських земель, намагаючись таким чином зміцнити тут своє панування. Галичина, Буковина і Закарпаття завжди трактувалися імперською владою як сировинний придаток до метрополії та джерело дешевої робочої сили. За час панування “доброго цісаря” було знищено ряд галузей промисловости, у тому числі цукрову, тексти­льну, шкіряну, паперову та ін., які не витримували конкуренції з більш дешевими товарами підприємств розвинутих західних провінцій Авст­ро-Угорщини. Вже наприкінці XIX століття у Східній Гали­чині не залишилося жодного цукрового заводу.

Українці не допускалися до управління промисловістю. Власниками практично всіх існуючих на той час підприємств були чужинці, в основному австрійці, німці, англійці, американці, французи, бельгійці, які, оволодівши основними галузями промисловости, по-хижацьки екс-плуатували природні багатства та місцевих людей.

Незважаючи на австрійський закон 1885 pоку про 11-годинний робочий день, у Західній Україні він складав 12 годин і більше. Українці одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату, не кажучи про жахливі умови праці.

Прихильники імператора наголошують, що австрійська конституція 1867 pоку офіційно проголосила національну рівно-правність у школах, державних установах та судах, і що це, мовляв, сприяло національному самоусвідомленню галичан, буковинців і закарпатців. Насправді панівне становище, поряд з австрійськими прав­лячими колами, у Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині – румунські бояри, на Закарпатті – угорські феодали.

Ще жахливішою була ситуація на селі. Більша частина ріллі, лісів та пасовищ належала графу Потоцькому – 60 тис. га та графу Шенборну – 203 тис. га. Українці, страждаючи від безземелля, були змушені масово емігрувати до Аргентини, Бразилії, Канади, США. Свідомо не зупиняюся на цій національній трагедії, оскільки вона добре описана в новелах Василя Стефаника.

Не відповідає дійсності твердження, що начебто імперська влада сприяла українізації Західної України. Станом на 1900 рік читати і писати українською могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. І не дивно, адже офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині – німецька.

Особливо нестерпним було становище українців на Закарпатті, яких на офіційному рівні було визнано угорською нацією.

Якщо ж підсумувати, то можна зробити однозначний висновок: імперська влада Австро-Угорщини була типовою окупаційною адміністрацією, зацікавленою в одному  – зміцненні метрополії за рахунок закабалення провінцій, у нашому випадку Галичини, Буковини та Закарпаття. Так, окупаційний режим на Західній Україні був дещо “м’якшим”, аніж на так званій Великій Україні. У цей час в Галичині виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації “Просвіта” та Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, функціонували політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Але це не змінює суті: українці залишалися підневільною і бездержавною нацією.

Тепер про пам’ятники. Ініціатива щодо встановлення у Чернівцях чи Львові пам’ятника імператорові Австро-Угорщини Францу Йозефу нічим не відрізняється від уже реалізованої ідеї встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині в Одесі. І в першому, і другому випадках маємо справу із вже хронічною хворобою нації – хохляцтвом, тобто комплексом національної неповноцінности. Як бачимо, цією недугою страждають не лише українці східної, але й західної частини України.

Якщо ж негайно не почати санацію національного організму, результати можуть бути непередбачувані. Адже вже сьогодні процес встановлення пам’ятників різноманітним окупантам стає реальністю політичного і культурного життя України. І це при тому, що у країні до цих пір не демонтовані усі символи радянської окупації. Іншими словами, настав час схаменутися і задуматися не лише над своїм минулим, але й майбутнім.