Мово рідна...

Роман Колісник

“Мово рідна, слово рідне, хто тя забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має”... Нагадався віршик для дітей із старих – чи добрих? – часів. А нагадав його завжди відвертий, котрий не “завиває в папірці” своїх думок, котрий відразу був заявив на початку влади Президента Ющенка, що він, Президент, “не політик”, що в діаспорі зчинило бучу серед прихильників Президента. Згодом ті, що робили цю бучу, йому признали рацію... Хто він? Ніхто інший, а колишній президент СКУ д-р Аскольд Лозинський. Давно й недавно він їздив в Україну і переживає досі великий стрес. Саме так він висловився. І все через мову. Рідну!

І написав статтю, яку надрукували в Україні. Та в діаспорі. І посипалося на його голову більше стресу, ніж на його вислів про Президента Ющенка. Але не дали в Україні-неньці йому відповісти його критикам. Що ж, він відповів у діаспорі. Але діаспора – не Вітчизна! Чи вона змете з його голови стрес? У чому справа? Справа в цьому випадку – в неньці-Україні. Щодо “рідного слова”. Там немає одного рідного слова, а є багато рідних слів, мабуть, більше, ніж політичних партій. А їх нівроку! І само-зрозуміло, бо кожна партія має свою “рідну мову”, яка не рідна іншій партії. Це так, як висловилася відома і славна, й мудра, й вчена Оксана Забужко, яка пише не тільки про український секс, але й про рідну мову. Каже вона, що сьогодні українець з одного регіону, говорячи до українця з іншого регіону, один одного не розуміє. Хоч вживають вони українські слова. Ніби… Чи не тому в Україні вживають другу, “ріднішу”, мову щораз більше. А може, менше, як дехто твердить. Тільки не каже, де й коли.

У цьому ділі, зрештою, допомогла старшобратня рука, видаючи протягом століть понад сотню емських, валуївських і подібних наказів та заборон. І врешті скоїла Голодомор-Геноцид. Не дивно, отже, що Аскольд Лозинський, приїхавши з Америки, був дуже “стресений” на пункті мови. Бо не все було йому зрозуміло. І зрозуміло, хоч менше, що його краяни в Україні були “стресені”, стресом Лозинського. А він просто сказав, що без рідного слова не буде рідної нації, тобто без української мови не буде української нації. І любові до неї. Хіба буде така любов, як президента Росії Меведєва до Президента України Ющенка.

В неньці-Україні закинули Лозинському, що він плекає любов до власноруч
створеної ілюзії. Бо нема України такої, як він її “виідеалізував”. А є така, яка є. І її треба любити. Беззастережно. Я замислився, прочитавши таку вимогу пострадянського, постомодерного патріотизму… Бо що є Україна? Якщо “бюті” з БЮТу Юля Тимошенко, то я міг би її любити. Навіть беззастережно… Навіть поїхав би з Канади. А якщо Янукович?
Котрий відзначається тим, що продовжує свою “безбарвну” революцію на барикадах внутрі Верховної Ради. Аж страшно! Вибачайте! Залишаюся, де б не був, навіть в Італії чи то в Австралії!

І ще одне вітчизняне твердження. В діаспорі постають найважливіші запитання:
Хто я є? Чому я такий? Де моє коріння? Це потрібне діаспорцеві для самоідентифікації, для психічної рівноваги, як рибі вода. Українці в Україні мусять якось жити, тож не мають часу на таку любов. Навіть ілюзорну. А народ навчився від своїх нардепів у Верховній Раді тільки брати. А в любові треба дещо давати. А звідки взяти? Що так воно є, хай послужать приклади до цієї майже вітчизняної аксіоми. З найвищого державного рівня, кажучи по-політичному.

Ось прем’єр-міністр Лазаренко, приятель президента Кучми, спільник і однопартієць красної Юлі, набрав собі гей-гей – щось близько мільярда доларів. Чи то дивно, що він не міг знайти своєї ідентифікації та психічної рівноваги в рідній Вітчизні. Рішив стати діаспорцем. Гайда до Америки на фальшиву візу. Тут відразу його дружина купила в Голлівуді віллу. “Бо мусимо десь жити”, – заявила американським репортерам. Очевидно. Лазаренка за його махінації під суд. Незважаючи на всі тарапати й перипетії, Лазаренко тут, як належиться, відразу знайшов свою національну самоідентичність. Готовий був балотуватися на посаду президента неньки-України, навіть з ув’язнення.

Або прем’єр-міністр Звягільсь-кий. Мав і шахту, й до шахти. Але, видно, не мав психічної рівноваги. Тож шубовсть у діаспору – до Ізраїлю. На подвійний паспорт і по-двійне громадянство. Ніби нелегально легальне в неньці-Україні. Тому все закінчилося “геппі ендом”.

Я врешті зрозумів, чому 70 чи 80 відсотків дорослих українців бажають виїхати з України. Очевидно. З любови! Великої!!! Бо Україну можна любити тільки з діаспори. Беззастережно! Що ж, українці не були б українцями, якби не були