Слово з
нагоди 90-річчя
українського патріота,
редактора Романа Колісника
Свій вояцький меч, письменницьке
перо та сумління українця
він завжди тримає чесно та залишає їх незаплямленими
“...Вийшов я цілий
з-поміж зливи куль, гранат, бомб, снарядів, що під Бродами били нас, мов густий
град на недоспіле збіжжя на пні: переходив я гори і ліси Словаччини; пробивався
крізь нетрі і прірви Югославії – і нічого мені не сталося...” – писав нинішній
редактор знаменитого часопису “Вісті Комбатанта” Роман Колісник у своїй повісті
“Останній постріл. Доля одного вояка”.
І судилося панові
Романові, як тому “типовому” дивізійникові з повісті, бути у вирі кривавої й
нещадної боротьби, а у пізніших мандрівках та пошуках дожити до повних 90
років, а попереду у нього ще так багато незреалізованих планів, проектів та
мрій!
З Романом Колісником,
що нині замешкав у Канаді, протягом останніх кількох років мене єднає плідна
переписка і дотичні контакти з тих чи інших питань української історії та
сучасного життя-буття. Однак про цю направду легендарну людину, що походить з
невеликого села Товстенького коло Чорткова на Тернопіллі, мені було відомо ще з
часів мого студіювання в Українському Вільному Університеті в Мюнхені у другій
половині 1990-их років, коли ректором цього знаменитого закладу був його
побратим-дивізійник проф. Роман Дражньовський, який захоплено розповідав нам
про героїчний чин і часом трагічні долі вояків Української Дивізії “Галичина”.
Згодом я прочитав, як мовиться, на одному диханні повість пана Колісника
“Останній постріл”, спомини “Машерують добровольці”, “Довкола світу”.
А загалом же пан Роман Колісник писав і пише дуже багато
й цікаво. Чимало його дописів є у часописах Канади,
США, інших країн діаспори, а після здобуття Незалежності – також і в Україні у
різних виданнях друкуються його гуморески, фейлетони, репортажі, статті, вщент
наповнені дещо прихованою тугою за ненею-Вітчизною, а подекуди – сарказмом із
властивою тільки йому смішинкою. Але чи
не першими з його дописів з’явилися унікальні “Репортажі зі Світового Конґресу Вільних Українців у Нью-Йорку” десь на
початку 1970-их років, згодом побачила світ перша збірка фейлетонів і
гу-моресок “Тяжко бути політичним еміґрантом” під псевдонімом Walter Cap. Після цього з’явилися інші книги – гумористичні збірки
“Найкращі хлопці з Дивізії”, “Від Адама до Леоніда II”,
схвильовано-знамениті репортажі –
“О, Україна, о, люба ненько” та “О, Україна, о, бідна ненько”, збірка виступів “Від з’їзду до з’їзду, від
ювілею до ювілею”, книга споминів “Майже, але не зовсім”, новела “Еріка”,
переклади розділів з книги “Russian Journal” Джона Стейнбека. Пан редактор Р. Колісник є автором
наукової праці “Військова Управа і Українська Дивізія “Галичина”. До речі, він
пише як письменник, поет та дослідник не лише українською, але й англійською
мовою.
І ось уже минулого року в тернопільському видавництві “Джура”
появилась книга “На життєвих і творчих перехрестях: Роман Колісник”,
упорядником якої є дослідниця Ярослава Гайдукевич. І хоча мої листи та записки
до пана Романа не увійшли до цієї книги, однак я з не меншим захопленням
“проковтнув” і цю його працю, прочитав швидко і захоплено його листи до інших
людей та від них до нього, бо знався у цій проблематиці, як також знав про
творчість і справи багатьох із них, а з кількома – був знайомий особисто.
Дописувач Михайло Ониськів у своєму відгуку про цю останню книгу епістолярної
спадщини пана Романа наголошував, що “...Слава Гайдукевич пішла далі –
узагальнивши наявні матеріали в Тернопільському краєзнавчому музеї, вона від
перших кроків (“З такими генами прийшов на Божий світ”) на тлі
європейсько-заокеанських вибоїн вимальовує особистість Романа Колісника, котрий
з того покоління освіченої української молоді, яка силою обставин змушена була
покинути книжку і взяти в руки зброю, аби не залишитися осторонь від бурхливих
і трагічних подій, в яких опинилася Україна після 1939 р. І з-поміж викинутих
долею за отчий поріг таки вибився в люди, і в тих починаннях, як пише пані
Слава, де проявився його талант, засвітився найяскравіше: письменник,
перекладач, публіцист, редактор, науковець, громадський діяч. І українець
найперше. Таким він залишається донині, уже на дев’ятому десяткові літ...”
Романові Колісникові та його родині судилася нелегка доля:
закінчивши Чортківську гімназію, він відразу з усім класом подався до
Української Дивізії “Галичина”, його старший брат Антін загинув у лавах УПА.
Пройшовши нелегкими дорогами війни аж до австрійського міста Фельдбах, пан
Роман закінчив війну в ранзі хорунжого й опинився в американській зоні
окупації. По звільненні у 1947 році замешкав у Мюнхені, де на той час вирувало
українське життя: діяли різні партії, літературно-мистецькі організації,
виходила українська преса. Тут пан Колісник вступив до Української вищої
економічної школи, згодом один рік працював у тижневику “Українська трибуна”,
до якого почав писати репортажі. 1949
року він переїхав до Австралії, де мав відпрацювати два роки за державним
контрактом у лісництві, а 1957 року –
виїхав до Канади, де вже були його родичі і друзі. У 1960 році Роман
Колісник одружився з моєю землячкою Галею (Солтикевич) – дочкою православного
священика, що походила із сусіднього з моєю родинною Лохвицею міста Конотопа.
Вона, на жаль, передчасно відійшла у вічність 2007 року.
У Канаді пан Роман працював в адміністрації газети “Вільне
слово” та тижневика “Новий Шлях”, в якому теж вміщував свої дописи. Отримав
диплом фінансового аналітика (Certified Management Accountant) МакМастерського
Університету та відповідну працю у провінційному уряді Онтаріо, яку закінчив на
посаді менеджера фінансового відділу.
А цьогорічного жовтня Роман
Колісник, якого український зарубіжний та материковий читач знає також за
псевдонімами Ро-Ко, Денис Депутат, Іван Кооперативний, Walter Cap, Семен Діяспорний, – український письменник, прозаїк, гуморист, сатирик,
журналіст, перекладач, історик, член Об’єднання Українських Письменників
“Слово”, Національної
Спілки письменників України, – відзначає славне 90 річчя... і не любить жодних панеґіриків чи похвал
на свою адресу, вважаючи себе за такого собі пересічного українця, якого
нещаслива доля разом з мільйонами співвітчизників занесла на чужину, у далекі
від Рідних Земель краї...
І наостаннє. Передмовлюючи свої спогади про
Українську Дивізію “Галичина”, майор Вольф-Дітріх Гайке, з походження німець,
що дуже високо цінував хоробрість й порядність українських вояків, зазначав:
“...Ми, німці, незважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире
співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі
випробування у минулому... Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у
боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрості та порядності
її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його
незаплямленим...”
Редактор Роман Колісник, який, до
речі, також долучився разом з іншими своїми побратимами до публікації
українського видання споминів майора В.-Д. Гайке, які редагував проф. Володимир Кубійович, – свій
вояцький меч, письменницьке перо та сумління українця завжди тримає чесно та
залишає їх незаплямленими.
Олександр Панченко,
доктор права УВУ,
Почесний Український Адмірал,
адвокат,
м. Лохвиця
Полтавської області
PHOTO
Роман Колісник разом із дружиною
Галиною