У першу річницю смерти Прокопа Наумчука (1918 – 2006)

Горстка споминів

Він був людиною руху, повний життя, ідей, завжди щирий український патріот. І здійснив одну зі своїх ідей. Це щоденна радіопередача в Торонто “Пісня України”. Його дружина Вікторія була довгі роки дикторкою на програмі. “У неї кожне слово, як огірочок...” – любив казати. А пані Вікторія: “Прокопчик приходив до мого батька, я ніколи не думала, що ради мене... Він тоді був у два рази старший за мене, а я майже дитина...” Згадувала пані Вікторія, вродлива, весела дружина пана Наумчука: “На весілля замовив білу довгу лімузину, я ще такої до того часу й не бачила...”   “...Прокопчик не любить збирати гриби. Ходіть зі мною, пані Оксано, я Вам покажу, де ростуть опеньки. Назбираємо, Прокопчик їх так любить їсти...”

Приходили ми з моїм Ярославом часто до Наумчуків. Накручували для радіопередач: я – про музику, а потім про СФУЖО та громадські справи, Ярослав – про Конгрес Українців Канади, головою якого був у Торонто десять років, та про громадське життя і його проблеми. Дістав від п. Наумчука спеціальне телефонне число, яким міг перервати біжучу програму, якби треба було дати знати громаді про щось дуже важливе. За час свого головування в КУК скористав з того, мабуть, всього три рази. От, наприклад, у 1987 році газета “Торонто Стар” написала, що Росія буде відзначати 1000-ліття Християнства в Росії, та подала велику фотографію церкви в Москві на першій сторінці. Ярослав, як довідався, відразу перервав програму і дав заклик до нашої громади – всім телефонувати до редакції з протестом. Пан Наумчук цей заклик кілька днів повторював.  Вислід був такий, що за суботу і неділю телефонічна поштова скринька газети була переповнена телефонами, а в понеділок дзвінки не вгавали. Газета була змушена покликати омбудсмена, який вирішив на користь громади, так що “Торонто Стар” мусіло у пресі офіційно перепросити українців. У такий спосіб пан Наумчук змобілізував у короткому часі цілу нашу громаду. Пан Наумчук Ярославові довіряв, і взагалі, був довірливою людиною, за що у своїх старших роках дорого заплатив.

Накручували ми своє слово у нього в малій кімнатці, яка зі всіх боків була обкладена сотнями платівок. Мав колосальну колекцію. У великій кімнаті його бюрко було завалене газетами з діаспори та України, які він якось встигав всі переглянути і завжди був у курсі справ.

Ніколи не брав заплату за наші громадські оголошення, а бували вони досить часто. Тільки казав: “Мені прошу квиточок при дверях...” Після накручування завжди погостив то яблучком, то соком... Одного разу показав нам бушель різних гарбузів, які собі купив на базарі, та обдарував мене одним із них. Повернувшися додому з Ярославом, застали ми у нас невелике товариство. На запитання, звідки гарбуз, я спокійно відповіла, що від пана Наумчука. Сміхові не було кінця! “То Ви дістали гарбуза? Та ж це Ви повинні роздавати...”

Пан Наумчук нас хотів познайомити зі своїми друзями: “Це пані Оксана Бризгун-Соколик, а це пан Ярослав Бризгун-Соколик...” Так мій Славко став також Бризгуном!

Десь у 90-их роках, без нашого відома, запропонував мене та Ярослава до Конгресу Українців Канади на відзначення Шевченківською медаллю. А багато пізніше нам сказав: “Ярославові відмовили з якихось там причин, а за Вас навіть словом не згадали...” Було йому дуже прикро, переживав: “А я ж хотів якнайкраще...” Потішали ми його, що, може, ще не час.

Приходив на всі імпрези в Торонто. Завжди з апаратурою. Наставляв свої машини, а наступного дня вже ціле Онтаріо чуло промовця чи співака. Та настав час, як зачав приходити трохи згорблений і в повільнішому темпі. Вже не бігав, але вважав, що всюди треба бути. Часом легко задрімав у часі промови, однак слухачі наступного дня чули повне слово.

У травні 2006 року мене попросив пан Наумчук сказати щось на День Мами. Накрутивши моє слово, сказав зі сльозами в очах: “Ви мене зворушили...” Це була остання наша зустріч при мікрофоні, мій останній виступ на радіопередачі “Пісня України”, і це були його останні дні керівника програми, яка під його проводом протривала 47 років, заснована 7.03.1959 р.

Вічна пам’ять невтомно-му громадському працівникові, який словом, піснею і потрібною рекламою мав щирий контакт з Торонто та околицями. Передавав нашій громаді щоденні найновіші події тут і в Україні, мав інтерв’ю з цікавими особистостями, був “всюди і завжди” з оптимізмом та доброю думкою про всіх.

Оксана Бризгун-Соколик