PR по-українськи

(маркери)

Сергій Гайдук

На жаль, мені частково відомі реакції громадян США, Канади й інших країн світу на вибори до їхніх парламентів, проте добре знаю, як реагує більшість українців на виборчі перегони до Верховної Ради. Ті, хто має зиск від цього процесу, зокрема політтехнологи, видавці, автори замовлених текстів, агітатори в наметах, радіють нагоді заробити грошей упродовж усієї виборчої кампанії. Ще певна частина суспільства під час виборів утішається пайками та подарунками від конкретного кандидата чи партії. Все це для сучасних українців за 21 рік Незалежності набуло статусу звичаєвих речей.

Щоразу вибори в Україні викликають жвавий інтерес у більшості громадян до ЗМІ, бо там такі цікаві “смажені” факти, міфи та легенди можна побачити і прочитати, що найжорстокіші бойовики з “екшенами” не можуть з ними конкурувати. Як наслідок – високі рейтинги у політичних телевізійних шоу, мільйонні відвідування партійних сайтів, наклади друкованих видань зростають у кілька разів. А підконтрольна політична реклама на ТБ впродовж двох місяців зомбує народ потоками бруду на опонентів, вихваляючи себе.

Приміром, реклама партії влади починається із запитання, буцімто, що хорошого зробили “помаранчеві” за п’ять років? І в їхній же відповіді йде довгий перелік негативу на попередників. Зокрема, начебто вони підписали кабальну газову угоду, поставили під загрозу проведення Євро-2012, напозичали у МВФ мільярди, створивши великі борги, тощо. Це викликає, м’яко кажучи, роздратування. По-перше, суцільна неправда, бо, логічніше, все ж ціну на газ встановлював прем’єр-міністр Росії разом з очільником “Газпрому”, а не голова українського уряду. По-друге, щодо Євро-2012. Виділені кошти на Чемпіонат Європи з футболу до сьогодні продовжують красти з бюджету країни, а поки будувалися стадіони, аеропорти, дороги і готелі, їхня вартість зростала від раніше зазначених мільярдами євро. По-третє, міжнародних запозичень набралася більше сьогоднішня влада, ніж попередня. По-четверте, позаяк вони забувають, що їхній провідник впродовж майже двох років “за помаранчевих” очолював Кабінет Міністрів України. Список можна продовжувати. Прикро, що як у наведеній, так і в багатьох інших рекламах відсутні політична культура, політкоректність тощо. А між політиками панує відверта ненависть, цинічна неправда, наклепи одне на одного. То чому ж тоді більше толерантності навіть у рекламній справі, де вважається поганим тоном вихваляти свій товар чи послугу, порівнюючи з товаром іншої фірми, що він (вона) буцімто гірші, ніж наш.

Тепер щодо “прозорості й відкритості” майбутнього дня виборів. І веб-камери встановили у понад 30 тисячах виборчих дільниць, і в заявах та коментарях клянуться адепти партії влади про “чесні” виборчі перегони, переконуючи, що вони “щиро” зацікавлені у “справедливих” виборах. Опозиційні політичні партії та кандидати за час виборчих перегонів відчули на собі, так би мовити, “прозорість і рівні можливості для всіх” як під час реєстрації майбутніх парламентаріїв, так і впродовж усіх перегонів. ЦВК з багатим досвідом інсинуацій відмовляла в реєстрації опозиційним кандидатам, знаходячи для цього будь-які аргументи. Уже сьогодні виявлено безліч порушень в агітаційній пропаганді. Приміром, на Сумщині в кількох школах дітям означали тему твору стосовно діяльності очільника області, міста, які нині зареєстровані кандидатами в народні депутати. Якщо школярі не знали, хто ці люди, треба було запитати у батьків. Як це сприймати? Як застосування адміністративного ресурсу під виглядом начебто оцінювання діяльності губернатора чи мера.

Таких прикладів безліч. Монополізація інформаційного простору правлячою партією дає можливість впливати на формування громадської свідомості в потрібному напрямку, нав’язавши шаблонне мислення електорату. До прикладу, за рахунок фальшивих рейтингів нав’язують суспільству думку про те, що вони мають найбільшу підтримку серед виборців майже по всій Україні. Або наймають “хакерів”, щоб ті пошкодили сайти опозиційних партій. Або діють через керівника відділу контролю за благоустроєм у столичному Солом’янському районі, який вимагає припинити роботу опозиційних агітаторів і прибрати агітаційні намети, припинити розповсюджувати інформаційну продукцію, погрожуючи складанням протоколу через те, що нібито інформаційні намети та агітаційні стенди – це рекламна продукція.

Зрозуміло, реклама – це інформаційні щити із зображенням товарів чи пропозицією надання послуг. Але ж інформаційні щити висуванця від опозиції, офіційно затверджені в ЦВК та проплачені з виборчого фонду кандидата, як того вимагає Закон “Про вибори”, жодним чином не підлягають під цю статтю. Усе це втілює в життя партія влади. А от її висуванець по зазначеному округу жодним чином не зрадив своїй політичній силі, проголосував “за” підвищення пенсійного віку; скасування пільг чорнобильцям, афганцям, дітям війни; харківські угоди, якими здали Чорноморський флот, підірвавши наш суверенітет; закон про мову, який веде до знищення титульної нації і розколу країни; податкову реформу, яка знищує малий і середній бізнес; закон про обмеження свободи в Інтернеті (він – автор закону)...

В сучасному політичному світі застосування новітніх передвиборних технологій не завжди приводить до бажаного результату. Однак і знання цих технологій не гарантує того, що можна ефективно протистояти їхній дії, якщо в суспільстві відсутня сила, здатна чинити опір. Будь-які вибори – це свічадо стану суспільства, його об’єктивна само-ідентичність. Треба зважати на реалії, робити висновки і голосувати за гідних, моральних кандидатів, а не за тих, хто займається популізмом і роздає обіцянки про “покращання життя вже сьогодні”, насамперед свого. На жаль, отакий маємо “паблік рілейшен” по-українськи.