Євген Петрушевич – найвищий керівник ЗУНР

У 2013 р. в Україні відзначають дати, пов’язані з історією Західно-Української Народної Республіки. 3 червня 2013 р. виповнилося 150 років з дня народження голови Української Національної Ради Євгена Петрушевича. 1 листопада святкуватимуть 95-річчя Листопадового повстання 1918 р. Пропонуємо вашій увазі матеріал львівського історика Олега Павлишина, написаний на основі його книги “Євген Петрушевич (1963–1940): Ілюстрований біографічний нарис”, яка вийде друком у жовтні цього року. Підготовка видання здійснена за підтримки Програми дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика, що спільно створена і діє при Канадському Інституті Українських Студій Університету Альберти, Інституті історичних досліджень Львівського Національного Університету імені Івана Франка та Українському Католицькому Університеті у Львові.

Євген Петрушевич – визначна постать української історії ХХ століття. Політик народився у м. Буську в сім’ї священика Омеляна Петрушевича. Освіту здобував у школі Буська, Львівській Академічній гімназії та на правничому факультеті Львівського Університету. Працював адвокатом у Львові (1896–1897), у Сокалі (1897–1905) та Сколе (1905–1914).

Своєю діяльністю він уособлював “адвокатську добу” національного відродження у Східній Галичині. Петрушевич був діячем Української Національно-Демократичної Партії. Його шлях до політичних вершин розпочався на повітовому рівні, де він заснував ряд національних товариств. Парламентарний досвід здобув як депутат Державної Ради (1907–1918) з виборчого округу Сокаль–Радехів–Броди та Галицького Сойму від округу Стрий (1910–1914). Мав репутацію політика “гострішого тону”. Нерідко за його ініціативою українські депутати влаш-товували гучну обструкцію задля виконання своїх домагань.

У роки Першої світової війни – заступник голови Загальної Української Ра-ди (1915-1916) та голова Української Парламентарної Репрезентації (1916–1918). Займав радикальну позицію у переговорах з австрійським урядом щодо вирішення українського питання. 18 жовтня 1918 р. очолив у Львові Українську Національну Раду (УНРаду), яка проголосила створення самостійної держави на українських землях Австро-Угорської монархії. У Відні домагався від австрійського уряду передачі влади у Східній Галичині українцям. Поки Відень вагався, УНРада і Військовий Комітет організували 1 листопада 1918 р. повстання у Львові, в результаті якого влада у Східній Галичині перейшла до рук українців.

На початку 1919 р. в м. Станиславові таємним голосуванням його обрали головою (“президентом”) Президії та Виділу УНРади. Мав репрезентативні функції глави держави. Після проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР Петрушевич став членом Директорії УНР.

ЗУНР виборювала самостійність у нерівній боротьбі з Польщею. Внаслідок важкого становища Галицької Армії в боях з переважаючими польськими силами 9 червня 1919 р. Є. Петрушевич був проголошений Диктатором ЗУНР. Разом з Галицькою Армією 16 липня 1919 р. відступив за Збруч, де галичани включилися у боротьбу з більшовиками. Петрушевич мав складні стосунки з С. Петлюрою через різні політичні орієнтації. Зневірений у перспективах захисту суверенітету УНР, Петрушевич схилявся до угоди з антибільшовицькими силами Росії, не погоджуючись з наддніпрянським керівництвом щодо союзу з Польщею.

Без зовнішньої підтримки об’єднані сили УНР і ЗУНР зазнали поразки. 16 листопада 1919 р. Петрушевич виїхав з Кам’янця і дістався до Відня, де на кошти з пожертв від української еміграції у США і Канаді провадив зовнішньополітичну діяльність задля визнання української державності у Східній Галичині. Петрушевич брав участь у роботі делегацій ЗУНР на міжнародних форумах у Женеві (1920) та Ґенуї (1922). Після рішення Ради Амбасадорів 14 березня 1923 р. про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив свій уряд. Через тиск зверхників Польщі на уряд Австрії був змушений виїхати до Берліну, де мешкав до кінця своїх днів.

У Берліні Петрушевич організував Політичний Центр Західної України, до якого входили правники Михайло Лозинський та Роман Перфецький, редактори Іван Проць, військовий Евзебій Радик. Відповідальним за контакти з офіційними колами Німеччини був Володимир Бандрівський, син приятеля Івана Франка – Карла Бандрівського, племінник Соломії Крушельницької. До групи Петрушевича у Берліні належали також Юліан Бачинський та Осип Думін. Берлінський центр продовжив міжнародну діяльність, пропагуючи українське питання на Заході та звертаючись до Ліги Націй з вимогами переглянути рішення Ради Амбасадорів.

У конкуренції національно-демократичних та націоналістичних сил Петрушевич опинився на марґінесі політичного життя. У 1920-х рр. він деякий час був на позиціях радянофільства. Розірвав з цією орієнтацією після краху політики “українізації” в радянській Україні. Трагізм останніх років життя Є. Петрушевича загострювався тим, що його ім’я замовчували або згадували негативно. Забуття спричинило у політика велику внутрішню драму. Втім, наприкінці 1930-х рр. він підписав політичний заповіт, офіційно підтримав утворення Карпатської України. Коли нацисти захопили Польщу, написав меморандум до німецького уряду про самостійницькі прагнення українців.

В останні роки життя Петрушевич важко хворів і жив у злиднях. Його матеріально підтримав Павло Скоропадський. Регулярно відвідував Петрушевича душпастир греко-католиків Німеччини о. Петро Вергун. Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у м. Гермсфдорфі біля Берліну. Очільника ЗУНР поховали 4 вересня 1940 р. у Берліні на цвинтарі катедри Св. Ядвіґи поряд з могилами Дмитра Вітовського та Юліана Чучмана.

Повернення імені Є. Петрушевича до національного пантеону пов’язане з історією пошуку його могили. Після війни цвинтар, на якому поховали Є. Петрушевича, належав до Західного Берліну. У місті тоді не було нікого з рідних чи близьких, хто б міг подбати про могилу Є. Петрушевича, тому місце поховання на цвинтарі було загублене.

Об’єднання Українців Правників-Імміґрантів у Торонто (голова – д-р Семен Шевчук) у листопаді 1958 р. відзначило 40-річчя утворення ЗУНР панахидою та академією. Тоді ж зайшла мова про встановлення пам’ятника на могилі Є. Петрушевича. Дізналися про цвинтар катедри Св. Ядвіґи й звернулися до його адміністрації. Отримали відповідь, що дійсно Є. Петрушевич похований саме там, на могилі немає жодного пам’ятника, і гріб майже зрівняний із землею. Об’єднання покрило усі витрати на упорядкування могили й побудову пам’ятника. Одночасно Товариство заплатило за місце поховання до 4 вересня 1980 р,, а згодом й до 2000 р.

Пам’ятник на могилі Є. Петрушевича встановили 16 червня 1959 р. Тоді С. Шевчук опублікував звернення до українців діаспори: “Віддаємо цю могилу д-ра Євгена Петрушевича під опіку його друзів і послідовників, зокрема під опіку українців-галичан. Любім цю могилу й шануймо її, бо в ній спочиває наш вождь, безкомпромісовий боєць за волю Галицької України, знаменитий правник, людина чистих рук і чистого серця, шляхотний і вирозумілий, але твердий і непохитний у своїх постановах, якого галицькі українці – як найкращого з-поміж себе – нагородили найвищою гідністю, гідністю Президента незалежної Української Галицької Держави”.

У радянській Україні досвід ЗУНР розглядався як доказ державотворчого потенціалу українців, тому ім’я Є. Петрушевича згадувалося в негативному плані у контексті т. зв. громадянської війни. Його таврували як “буржуазного діяча”, подібно до М. Грушевського чи С. Петлюри.

У перші роки незалежності України іменем Є. Петрушевича назвали вулиці чи площі в усіх містах та містечках Західної України. Йому встановили пам’ятники в Буську, Івано-Франківську та Сокалі. У 2008 р. Національний Банк України випустив ювілейну монету із зображенням керівника ЗУНР у серії “Видатні особистості України”. 1 листопада 2002 р. представники української діаспори Німеччини, за підтримки влади Львова, здійснили перепоховання праху Петрушевича на Личаківському цвинтарі. За ініціативи пластуна 16 куреня “Ватага Бурлаків” Юрія Ференцевича на меморіалі УГА перепоховали також останки Дмитра Вітовського та Юлія Чучмана.

Роль Є. Петрушевича в українській історії є видатною. Державницька традиція, яку заклали провідники української революції, стала найвагомішим чинником кристалізації національної ідеї в наступні десятиліття та головною правовою підставою відновлення незалежності. У пантеоні державних діячів України йому належить особливе місце. Впродовж професійної та громадської діяльності Петрушевича, його політичних та міжнародних зусиль він здобув високий моральний авторитет. Поза помилками у зовнішньополітичних орієнтаціях, Петрушевич залишався прикладом шляхетності та чесності у вчинках, жертовності у національно-визвольній боротьбі.

PHOTOS

1 -Євген Петрушевич – голова Української Національної Ради

2 - Пам’ятна монета із зображенням керівника ЗУНР, випущена Національним Банком України у серії “Видатні особистості України” (2008 р.)

3 - Каплиця на Личаківському цвинтарі у Львові, де покоїться прах Є. Петрушевича

4 - Викладач Українського Вільного Університету п. Ірина Спєх з чоловіком Степаном біля могили Є. Петрушевича в Берліні (1990-ті рр.)