Зі сторінок життя : В обіймах журналістики

Перший “Куток для Жінок”, редактором якого була Віра Ке, появився у “Новому Шляху” 8 жовтня 1960 року. У ньому представниці прекрасної статі (так само як і чоловіки) мали нагоду прочитати цікаві історії і есеї, поради і коментарі з-під пера пані Віри.

Коли “Новий Шлях” переїхав до Торонто, у 1976 році було започатковано “Сторінку Віри Ке”, яка користувалася великою популярністю серед читачів. У 1978 році назву змінили на “Журба і Радість”, з якою публікації Віри Ке видавалися до минулого року. Тепер маємо “Сторінки Віри Ке: хроніка, коментарі, різне”.

Але як би вони не називалися, одне завжди залишалося і залишається незмінним – це найбільш почитані матеріали серед публікацій “Нового Шляху”, починаючи від 1960 року і до сьогодні. 

Сьогодні пропонуємо нашому читачеві статтю Віри Ке “Зі сторінок життя”, яка була поміщена в Календарі-Альманасі “Нового Шляху” за 1990 р.

Віра Ке

Моє знайомство з “Новим Шляхом” почалося ще в таборі, в Австрії.  Ми хоч і жили на гороховій “зупі”, не переставали займатися культурними справами, вчилися, читали. До табору, крім “американських дарів”, приходили й різні газети. “Новий Шлях” упав мені в око тому, що на останній сторінці часто появлявся рисунок повної жінки, біля неї тоненької, а між ними оголошення на чай, від якого зникає сало, живіт, литки, а на їх місце, мов Фенікс з пороху, родиться прекрасна особа з фігурою, як скрипка Страдіварі. Це було щось дуже нове для мене, бо від уродження я жила в таких обставинах, де кожний мріяв про їдження і щоб якнайбільше транспортувати його через систему травлення до шлунка. Коли я приїхала до Канади, я почала цей чай купувати, як він був на “спешел” (дві пачки за ціну одної), і пити його замість амброзії з манни небесної. На жаль, моя фіґура не мінялася, а далі виглядала, як чельо, зате циркуляція в шлунку ненормально функціонувала... Одначе “Новий Шлях” помагав мені нав’язувати контакти з канадською дійсністю.

До писання мене завжди тягнуло, незалежно, хто окупував нашу землю. Я виписувала у школі всякі віртуозні панегірики на професорів, яких ми називали характеристичними псевдонімами, напр. “Куфер”, “Юльцьо”, “Поза як поза так”. З відповідною редакцією, перлини моїх шедеврів я потім використовувала на пластових таборах, на веселих ватрах. Писала ревії (також про професорів і про школу), писала нові слова до старих мелодій. Вірші і фейлетони вилітали з-під мого пера так швидко, що чорнило не вспівало висихати, і я мусіла довго дмухати, щоб обернути картку.

Коли з таким талантом я появилася в Торонті, мене відразу вибрали на загальних зборах дописувачкою до преси для УНО і Братніх Організацій. Це мене навіки звільнило від роблення вареників! Одне стояло мені на перешкоді: мій гумор. У повоєнних часах люди не випускали з душі своїх гірких думок про війну і в новоприбулій зі Старого Краю діпістці хотіли бачити символ смутку і над ним милосердитися, а не сміятися з її “ущіпливих” спостережень. Моє писання дуже часто не пасувало до поважних, патріотичних, настроєвих, сльозотечивих річниць, імпрез і подій. Тому я звернула свою жадобу писання до “Жіночого Світу” і обдаровувала тодішню редакторку, пані Стефу Бубнюк, фейлетонами: “Розмовою з панною Фіфцею”. В них я описувала різні таборові події, які рідко були смішні, але з перспективи часу не можна було над ними плакати, як жиди на Вавилонських ріках...

Як дійшло до того, що я стала колюмністкою “Нового Шляху”, – вже докладно не пам’ятаю. Здається, ред. Левицький звернувся до мого боса, Ярослава Онищука, в асекураційнім бюрі якого я провадила книжки (так на хлопський розум, бо фінансовим генієм я не вродилася), щоб він написав щось до “Шляху” на тему асекурації. А що це писання було за славу, а не за гроші, п. Онищук рішив відступити славу мені і порадив ред. Левицькому: “Зверніться до Віри, хай вона вам щось напише”. В ті часи я ще не закуштувала отруйного смаку гроша, і слава зовсім мені відповідала. Отож, з думкою про славу я написала до “Н.Ш.” есей на поважну тему гумористичним стилем. Редактор лишив поважну тему, але вичеркнув увесь гумористичний стиль.

Це був рік, коли “бестселлером” було Святе Письмо. Зі Святого Письма мені найсильніше застрягли в пам’яті слова божественного журналіста, апостола Павла, який у листі до приятеля писав: “Тримайся, брате, здорових слів”. В цьому якраз суть журналістики: Триматися здорових слів! Тобто не додавати до свого писання води.

Слово – божественна іскра, яка поставила перегороду між людиною і твариною, але багато зайвих, банальних слів перетворюють божественне слово в полову. Тому я часто молюся (звичайно в трамваї і підземці, бо там проводжу більшу частину життя): “Боже, поможи мені не повторяти оклепані фрази, не вживати трафаретні цитати, не перелічувати часто ці самі факти. Дай мені крила завжди летіти до теми і до найважнішого пункту”.

Тепер, найважніший пункт: Я.

Динозаври зникли з лиця землі, бо вони були завеликі, але я є, бо не стала жертвою завеликости. І добре сталося, бо тепер, через економічні обставини, ми мусимо забути про те, що найбільше, найвище, найтяжче, найдовше, найгрубше, найсильніше, а концентруватися на маленьких автах, маленьких хатах, маленьких людях. Я така маленька, що можу перелізти через вушко голки, а проте, як соломинка, можу зламати хребет верблюда.

Не пам’ятаю, коли я народилася, але я почала жити, коли народилися наші діти: Уляна і Таня. Коли я була дитиною і з моїми батьками, акторами в Галичині, їздила фірами, драбинястими возами з села до села, з міста до міста, одна самотня дитина між групою співаків, режисерів, примадон, примабалерин, амантів, героїнь, інженью, танцюристів, адміністраторів, помічників сцени – я зустріла чарівну, могутню фею, яка мені сказала: “Вибери собі свою власну дорогу, свою власну долю, тоді я буду тобою опікуватися, відповідно до розвитку твого розуму, таланту, сил”. Я її послухала. І моє життя було щасливе.

Я народилася гола, боса – але жива. Трошки менша, ніж тепер, кричала, довго спала, їла. Тато сподівався хлопця (цікаво, чому?), і коли побачив мене, розчаровано сказав до мами: “Є... дівчина...” Мама досі не може йому забути тих слів, хоч він уже 10 років тому помер.

Як я вже писала на одній моїй сторінці в “Новому Шляху”, молодші   люди   сучасної   генерації,   які   звичайно   вживають українську мову, щоб виразити нею те, чого вже не відчувають, думають, що “ВІРАКЕ” – це мій старокрайовий титул, бо люди зі Старого Краю мають титули. В Старім Краї я була ще замолода, щоб здобути титул, але “ВІРАКЕ”? Вай нот?

Побожниця я не є, але маю своїх святих. Святий Юрій додає мені відваги боротися з гадами. Свята Анна (бо так називалася моя свята бабуня) знімає з мого серця різні тягарі. Св. Антоній помагає знаходити загублені предмети. Останніми часами він працює через мене “овертайм”. Але звичайно звертаюся з усім просто до Бога, бо Він Найбільший Бос. Усього.

Часто пишу про інших людей: живих і мертвих. Про мене написали тільки три журналістки з Америки. Дві схарактеризували мене в такий спосіб, що я певна, вони навіть не прочитали ні однієї моєї сучасної сторінки. Одна, в чарівному фейлетоні, помістила моє прізвище зараз за Едвардом Козаком, чим вона зробила мені велику честь і приємність. Я їй навіть за те не подякувала. Тепер їй дякую. Щиро, без чемних сентиментальностей.

Я співпрацювала з різними головними редакторами (добро-вільно вибрала грати другу скрипку в “Новому Шляху”). Вони працювали так довго, доки не повмирали. Хоч щодня лави молодих геніїв появляються у світі, проте до українських газет причалюють переважно пенсіонери. Мій перший редактор редагував “Н.Ш.” з іншого міста, бо там тоді була редакція. Ми з ним ніколи не сварилися і ніколи нe бачилися. Наші дискусії були телепатичні...

Інший обіцяв, що напише про мене щось у роді аналізи (як Ерік Фром про Зиґмунта Фройда), але до того не дійшло. Помер, заки вспів придумати наголовок. Наступний редактор приїздив до Торонта з Америки відробляти “шифту” в “Новому Шляху”, тому часто забував про моє існування. Потім відносини між нами направилися, бо виявилося, що він з моїм вуйком, актором-гумористом і до того чарівним співаком, під час Другої світової війни були перші, які пішли визволяти Київ! І були б там загинули з голоду, але мій вуйко дістався до якоїсь бази за кухаря (щодня варив такий сам біґос, але з іншими рухами) і направо і наліво помагав своїм колегам-визволителям тим, що лишалося на дні в глеках. Він став мистцем у наповнюванні шлунків своїх приятелів.

Один редактор страшенно курив. Жінка його просила не курити, лікар просив не курити, співробітники просили не курити, але він не спухав, бо пускав ухами дим. Тоді Бог покликав його до Себе, до неба, і там він тільки грає на арфі і дивиться на хмари, які нагадують йому дим... Інший редактор не був надто усвідомлений у процесі продовження людської раси, і коли вродилася наша Уляна, він зараз на другий день зателефонував до мене до шпиталю і питає: “Чи ви маєте готову сторінку?” “О, так, – відповідаю, – важить шість фунтів і сім унцій”.

Всі редактори були розумні, поетичні, писали новели, вірші, прекрасно танцювали “Танґо Мільонґа”, але жоден з них не був “секс”-символом...

Мені нераз закидають, що я загостро критикую. Навіть уже не просять на імпрези. Одна пані мені сказала, що краще нічого не говорити, ніж говорити зле. Я не погоджуюся з такою філософією. Якби не було критиків, то після яких стандартів, після яких вартостей ми рішали б, що добре, що невдале, що успішне, що прекрасне? Критики помагають розрізняти еволюції, революції, аматорські експерименти, мистецькі шедеври. Я ніколи не абдикую від відповідальности говорити правду. Висловлювати об’єктивну оцінку.

Як виробляється об’єктивна оцінка? Через дослідження. Чим більше бачите, чуєте, читаєте, оглядаєте, слухаєте, буваєте, дискутуєте, тим ви краще в усьому орієнтуєтеся, тим ви більше кваліфіковані видавати власний осуд. Кваліфікований осуд ніколи не знищив правдивого таланту.

Біблія каже: “Дай їм красу – замість порохів, і оливу радости – замість смутку”. Ці слова є першим правилом у моєму приватному кодексі журналістики.