Сьогодні в моді мед – джерело здоров’я і довголіття

Слава Галак

У свої вісімдесят з гаком полюбляла баба Параска переглядати телевізійні “мильні опери”, які щедро переривалися рекламними роликами. Одна така реклама зубної пасти зачепила бабусю за живе: бджілки збережуть вам усмішку – прополіс допоможе вашим зубам і яснам,  з пастою “Прополіс” – ви чарівна завжди… Глянула баба у дзеркало на давно беззубий рот, де причаїлися кілька “пеньків”, і вирішила зберегти те, що залишилося, – якщо не брешуть, то має помогти.

А ще надивилася якось баба Параска по телевізору, як у Пироговому коло Києва пасічники мед майовий (травневий) продавали-вихваляли. Ласуни підходили, смакували бурштиновий делікатес і ліки в одному, дегустуючи, прицмокували язиком, облизуючись, втирали вуса. Облизалася й баба Параска – так захотілося меду. А де ж його взяти? У селі пасіки вже давно ніхто не тримає: то люті зимові морози, то хвороби виморили останні бджолині сім’ї, постаріли і самі пасічники, а коло того треба ходити... Село Соколівка хоч і потопає у квітниках і садках, навкруги квітують гречки і луки, і бджоли гудуть-дзижчать, а мед той носять на чужі пасіки. А медку то хочеться. Та ще показали по телевізору, як наш Президент – головний пасічник України на тому ярмарку медовуху смакував. А один нелюбий народові депутат сказав про народного Президента (щоб йому дошкулити), мовляв, головний пасічник про своїх бджілок на пасіці краще піклується, ніж про народ, – акацієвими квіточками бджілок підгодовує.

Як почула про це баба Параска, так захотілося їй медком поласувати, і не яким-небудь там гречаним, липовим, квітковим, а, власне, акацієвим. Ну, не обов’язково із президентської пасіки, але щоб конче був акацієвий. А на мисливця і звір біжить. Приїхали в село люди – чорняві такі – привітні, усміхнені, мед продають! Акацієвий! Недорого… Купила баба Параска аж два трилітрові слоїки: сама підлікуюсь і внукам гостинця привезу, а що залишиться, то вже на зиму прибережу – до куті на Святвечір. З тими думками відлила трохи меду в тарілочку і, вмочуючи окрайчик білого хліба  у смаколик, насолоджувалася. Дуже смачно! Захотілося ще трішечки, спробувала відлити, але далі була густа карамельна маса, яка медом і не пахла. Заголосила баба Параска, забідкалась: і грошей шкода, та найбільший жаль збирав за те, що так обманулася. Вхопивши слоїки з тим “медом”, вибігла на вулицю і за хвильку вже була на тому місці села, яке поважно називали Центром або Містом. Зустрівши людей, запитала, чи не бачив хто, в який бік подалися цигани, що мед продавали.

– А що, бабо, такий добрий мед, що хочете ще купити? – поцікавився довгий Іван, якого в селі всі називали Циркулем. А він і не ображався. Старі вицвілі штани-дудочки обтягували довжелезні ноги. Високий і худий Іван постійно ходив напідпитку і для рівноваги ноги при ходьбі переставляв повільно, майже не згинаючи в колінах, то й прилипло до нього влучне прізвисько.

– Та хто в циган мед купує? – спитав, знизуючи плечима.

– Пахло ж медом, і недорого, – схлипнула баба.

– Недорого в циганів колись мій дід коня купив, гнідого в яблуках, розгодованого. Кінь був молодий, гарячий, бив землю підкованими копитами, і зуби були всі! А на гриві квітка червона, красень! З очей блискавки миготять! Зачарований дід стояв, як вкопаний, і не зводив очей з того красеня. Кінські сили були таки потрібні у господарці. Трохи поторгувавшись, зійшлися на ціні, вдарили по руках і, взявши коня за вуздечку, дід повів до стайні. Та тішився дід Кирило недовго. Зранку прийшов поліціянт з господарем, в якого цигани ті кінські сили поцупили. Дядько з сусіднього села розцілувався зі своїм гнідим в яблуках, кінь винувато заіржав, глянувши на діда сумними зволоженими очима, і всі троє заплакали: господар – від щастя, дід – від втрати, конячці було шкода обидвох. Тут на порозі з‘явилася баба Маринка з макогоном… З того часу в нашій родині передають з покоління у покоління неписаний закон: не купувати в циганів ані коней, ані меду, – закінчив свою розповідь Циркуль.

– Ані коней, ані меду… – прошепотіла баба Параска, задумалася на хвильку, розвела руками, огледілася навкруги в надії побачити своїх кривдників, яких давно вже і слід простиг, а може, за співчуттям і порадою до односельчан.

А поради не забарилися. Підійшов Юрко Космонавт з трьома діточками. Народився 12 квітня на День космонавтики, а Юрієм в церкві охрестили, так всі й називають Космонавтом або Гагаріним, ну той, що в космос перший раз полетів, а наш Юрко, ні, він ніколи не літав, навіть літаком. А Космонавт! Вислухавши бабу Параску, запропонував вилити “мед” з обох слоїків на асфальт, щоб діти мали ковзанку, бо до зими ще далеко, а тут слизьке штучне покриття у слоїках іскриться на сонці. Ото втіха дітям буде! “Якщо мені згуба, то хай хоч дітям буде втіха”, – погодилася баба. Спробували вилити, банку перевернули, але густа маса навіть не ворухнулася.

Тут підійшло ще два співчуваючих односельці – Петро і Павло, два куми, які до того ж доводилися бабі Парасці близькими родичами. Вони тільки вийшли із сільської пивнушки, яку в народі охрестили “Жабкою” – чи то через зелений колір фасаду, чи то через те, що обличчя у відвідувачів в більшості були зеленкуваті, чи то через те, що звідти вечорами лунали гамірні звуки, як із сільського жаб’ячого ставка: кум-кум, кум-кум – кумкали жаби: “Куме, будьмо! Кум-куме, будьмо! Гей! Куме, будьмо ще! Кум-куме, давайте ще по одній – і по домах, бо моя Одарка...” Одним словом, жаб’ячий вечірній концерт із ставка мило перегукується-перекумкується з “Жабкою”.

Повеселілий кум Петро, зробивши круглі очі, зрік: “Ото мед, такий густий, що й не виливається, я такого ще не пробував”. І з тими словами вмочив пальця у бурштинову рідину. Витягувати пальця зі слоїка йому вже помагав кум Павло: баба міцно тримала слоїка, а кум Павло довго смикав руку кума Петра. Нарешті руку витягнули, кум Петро смачно облизав пальця.

       – Та то цукор розтоплений!

При слові “цукор” баба схопила слоїка, передумала робити Космонавтовим дітям ковзанку – гріх “продукт” виливати, та з нього можна такої медовухи наварити, додавши квіток бузини. У голові у баби вже визрівав рецепт хмільного напою, якому позаздрили б спеціалісти торгової марки “Медовуха – м‘якше меду”. “Слава Богу, не смоли купила, хай хоч цукор розтоплений, а все ж продукт”, – заспокоювала себе баба Параска.

Ще не знаючи про бабині таємні і приємні плани, кум Петро подав бабі ще одну пропозицію. Якщо розвести “то” в теплій воді і побризкати картоплю на городі, то злетиться стільки бджілок на солодке, почнуть гудіти-дзижчати, жуки злякаються і втечуть у свій Колорадо.

Баба Параска задумалася. Бо чим тільки не труїла смугастих бестій: і сусіда Івана Колорада запрошувала розпилювати “хімію”, і збирала листочки з личинками жуків у банку, заливала їх і гасом, і соляркою, і розчином міцної солі, кропила настоєм з листя волоського горіха, а вони, смугасті, живучі.

Іван мав потужний розпилювач і за невелику плату помагав стареньким позбутися смугастої нечисті на присадибних ділянках. З оприскувачем за плечима стукав у хвіртку до господарів із словами: “Колоради є?” – так і заробив собі смугасте прізвисько. При згадці про Івана найшло на бабу натхнення. Якщо пожертвувати одну банку для колорадських жуків, то можна одним пострілом двох зайців убити – жуків позбутися, а якщо поставити пару вуликів, то можна і бджілок до себе переманити і вже навесні ласувати своїм, справжнім медом.

– Ой, бабо, з того роя не буде… нічого. Бо то бджоли прилітають із сусіднього хутора Підсокола з пасіки Ігоря Смішного. А він пасічник добрий, так що його бджілок нічим не заманите.

– То таки реклама не збрехала, правда таки і про мед, і прополіс, що помагають зубам і яснам, бо у того Смішного завжди писок (рот) від вуха до вуха, і посмішка білозуба, – позаздрила баба.

Підійшов ще один сусід, молодик на ім’я Микола.

– Та не бідкайтеся так, бабо. Ви от купили два слоїки меду, де, власне, справжнього меду то було кілька ложок зверху. Та то так, як я оженився: думав, що то мед, а того “меду” тільки трошки було спочатку, а далі одні будні.

– Тобі ще пощастило, що ти коли женився, відкрив ту “бочку з медом” зверху, бо я, напевно, відкрив її з другого боку, – перебив Миколу кум Петро, якому не зовсім пощастило в сімейному житті.

Всі аргументи були за те, щоб використати “продукт” на медовуху. В повному розпалі була косовиця, на підході жнива і осінній збір урожаю. Без чоловічих рук не обійдешся у господарстві. А всі помічники радо допомагали бабі Парасці, бо ж частувала вона надзвичайним хмільним напоєм – медовухою. Такою ще козаки в старину ласували.

– Пили горілку, пили наливку,

Ще й мед будем пить,

А хто з нас, браття, буде сміяться,

Того будем бить! – лунало з обійстя баби Параски.

Після медовухи сільського батяра і поета потянуло на лірику:

“Україно моя, конюшинова квітко,

Над тобою літає зачарований джміль”, – декламував романтично Микола, обійнявши за плечі молодицю.

А чи не було такої оказії у ваших краях? У баби Параски Галачихи є чудовий рецепт фантастичної медовухи.