Україні він служить не лише словом, але й ділом

До 70-ліття з дня народження Йосифа Сірки

Микола Мушинка

70-ті роки XX ст. були чи не найгіршими в національному житті найзахіднішої галузки українського народу – українців Словаччини. У рамках т. зв. „нормалізації” найсвідоміша частина української інтелігенції, головним чином літератори, опинилися за ґратами, десятки інших були звільнені з роботи і змушені працювати чорноробами.

У 1978 р. у Франкфурті-на-Майні появилася 200-сторінкова англомовна книга „Розвиток української художньої літератури Чехо-Словаччини 1945-1975 рр.”, в якій ці люди виведені на передній план. Через два роки (1980) подібна праця вийшла в Мюнхені українською мовою під назвою „Розвиток національної свідомости лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехо-Словаччини”. І в ній основний наголос поставлено на захист інакодумців.

Автором цих книжок був молодий уродженець Пряшівщини Йосиф Сірка, якого окупація Чехо-Словаччини військами Варшавського договору в серпні 1968 року застала у туристичній подорожі в Італії. Додому він вже не повернувся, залишившись в еміграції.

Йосиф Сірка народився 29 жовтня 1936 р. в с. Убля під самим українським кордоном. Закінчивши горожанську школу в рідному селі, він вступив у Гуменську російську гімназію, а після її реоргані­зації перейшов у Снинську одинад­цятирічну середню школу з українською мовою навчання, яку закінчив у 1955 році і подався на навчання у Київ. Після п’яти років він повернувся додому свідомим ук­раїнцем із солідними знаннями рідної мови і літератури.

Спочатку працював в українському видавництві, потім – у редакції журналу “Дружно вперед”, пізніше – інструктором по культурі Крайового національного комітету.

На еміграції він був першим журналістом, що після 21 серпня 1968 р. у західній пресі публіку­вав правдиві статті про події в Чехо-Словаччині. Час­то виступав і на хвилях радіо “Свобода” та “Вільна Європа”.

Після однорічної журналістської практики на радіо „Свобода” і 10-місячного курсу вивчення німецької мови Й. Сірка у 1970 р. вступив на славістичний відділ Франкфуртського Університету, де під керівництвом проф. О. Горбача у 1974 р. захистив магістерську працю “Російськомовні твори Марка Вовчка та Панте­леймона Куліша”, на основі якої був прийнятий у докто­рантуру. У тому ж  Франкфуртському Університеті за згадувану вже працю “Розвиток української художньої літератури Чехо-Словаччини піс-
ля 1945 року” йому надано звання доктора славістики. Була це перша книжка, яка вичерпним способом знайомила західний світ з літературними стремліннями українців Пряшівщини.

Та Й. Сірка не задовольнився званням доктора славістики. Він вирішив здобути докторат з україністики, тому записався у докторантуру при Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Тему своєї нової докторської дисертації він звузив до національного аспекту української літератури Пря­шівщини.

І друга його дисертація – “Розвиток на­ціональної свідомости лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехо-Словаччини” вийшла друком, на цей раз українською мовою з історичним вступом, німецьким, англійським, французьким, іс-панським ре­зюме та іменним покажчиком. Була це дальша наукова праця Й. Сірки, яка об’єктивно знайомила на цей раз україномовно­го читача з національним аспектом у моло­дій українській літературі Чехо-Словаччини та в житті цього населення взагалі. В цьому аспекті вона є неперевершеною і до сьогодні не лише у західній діаспорі, але й в Україні та на Пряшівщині.

У 1992 р. Й. Сірка габілітувався на доцента УВУ в Мюн­хені.

З інших наукових праць Й. Сірки, присвя­чених літературі чехо-словацьких українців, на увагу заслуговує розділ “Література південних лемків” у нью-йоркському двотомнику “Лемківщина” (1980). Ряд статей про українських діячів Пряшівщини Й. Сірка написав для  “Енциклопедії Українознавства”, що виходила в Парижі. Про культурні, політичні та національні події на Пряшівщині він часто писав до паризького “Ук­раїнського слова”, мюнхенської “Сучаснос­ти”, то-ронтського “Нового Шляху”, нью-йоркської “Свободи” тощо.

1 березня 1975 р. Йосифа Сірку було прийнято на роботу в Зіґенському Універси­теті у Західній Німеччині, де він працював аж до пенсії – 28 років. Там він викладав чеську, сер­бсько-хорватську, польсь-ку та російську мови. В короткому часі йому вдалося відкрити й курси української та словацької мов – перші в історії цього універ­ситету.

Одержавши в 1979 р. німецьке громадянство, він почав їздити у Радянсь­кий Союз як керівник туристичних груп ні­мецького бюро подорожей “Інтерконтакт”. Надаючи йому в’їзну візу, радянські пас­портні органи транслітерували його ім’я “Jozef Sirka” як “Йоцеф Зірка”. В такому вигляді воно потрапило до комп‘ютера КДБ. Таким чином, він був у комп’ютері КДБ двічі: Йосиф Сірка – український націона­ліст, антирадянський елемент, в‘їзд якого на територію СРСР крайньо небажаний (persona non grata) і Йоцеф Зірка – німецький підприємець, організатор туристичних по­дорожей в СРСР, якого потрібно всебічно підтримувати. І йому йшли назустріч. Спочатку він їздив у Москву та Ленін­град, згодом його клієнти закохались у Київ, і переважна більшість туристичних екскурсій “Йоцефа Зірки” була спрямована туди. 

Подорожі в СРСР “Йоцеф Зірка” викорис­товував і для “контрабандної” діяльности, завозячи туди “заборонену” літературу ре­лігійного та антикомуністичного характеру, а теж матеріальну допомогу української еміграції для українських дисидентів. Привозив теж комп‘ютери, магнітофони, копіювальні машини та іншу техніку, яка допомагала руйнувати радянську імперію.

Після проголошення самостійної України його зв‘язки з нею стали ще більш інтенсивними. В Зіґені він ще у 1988 р. заснував  німецько-українське товариство “Діалог”, яке налічує понад сто членів. Това­риство організовувало лекції та бесіди про Украї­ну, влаштовувало подорожі німців в Україну і українців у Німеччину та, головним чином, надавало гуманітарну допомогу Україні, перш за все Закарпатській області, яка безпосередньо межує з Пряшівщиною.

У своїй меценатсько гума-
нітарній допо­мозі Й. Сірка не оминає і рідну Пряшівщину. Коли на початку 90-х років українська преса Словаччини опинилася у глибокій фінансовій кризі і часописам грозило заникнення, він зібрав у Канаді шість тисяч доларів і передав їх у Пряшів на фонд українсь­кої преси. Своїй рідній ублянській школі, яку колись сам відвідував, він подарував комп‘ютер з друкарнею з умовою, що у школі діти будуть вчитися по-українськи.

У 2003 р. Й. Сірка, вийшовши на пенсію, натривало поселився у м. Торонто, де жила його дружина і наймолодший син Тарас. Та й надалі він утримує тісні взаємини з Україною та Пряшівщиною. Часто друкує свої актуальні статті у пресі України та Пряшівщини та на інтернеті.

Йосифу Сірці минає сімдесят років. За цей час він встиг 36 разів поміняти місце свого перебування, закінчити три вищі уч­бові заклади (Київ, Франкфурт, Мюнхен) і в кожному здобути наукове та педагогічне звання, засвоїти вісім мов (українську, російську, словацьку, чеську, польську, сербсь-ко­-хорватську, словенську, німецьку та англій­ську), видати шість книжок та кілька сотень газетних і журнальних статей.

Щиро вітаємо нашого земляка з сімдесятиліттям і бажаємо йому доброго здоров’я та здійснення усіх його планів.