То ж який Указ підписав Президент?

 Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

 З-поміж указів, що їх останнім часом підписав Президент України Віктор Ющенко, Указ “Про всебічне та об’єктивне висвітлення діяльности українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення” – один із найбільш резонансних. Цей нормативно-правовий акт коментують усі: політики, державні службовці, історики, ветерани Другої світової війни.

Не втримався від коментарів навіть колишній президент Леонід Кучма, який зазвичай не декларує своєї позиції стосовно актуальних проблем сучасної політики. Зокрема, Кучма заявив, що Президент Ющенко не мав права видавати подібний Указ, оскільки, на його думку, він не матиме юридичної сили. “Це політичний Указ, який сподобається одній стороні, однак другій стороні він не сподобається”, – так відреагував Кучма на Указ Ющенка.

Тим часом, реакція різних політичних сил на згаданий Указ спростовує висловлювання Леоніда Кучми. Схоже, що в Україні фактично ніхто не вдоволений ним, при цьому кожен має на це свою аргументацію. Так, комуністи, які відзначаються тим, що краще знають історію сусідньої держави, аніж своєї, в істеричному припадку устами Петра Симоненка заявили, що зроблять усе, щоб у Верховній Раді знайти прихильників і не допустити ухвалення закону щодо надання воїнам УПА відповідного статусу. “Не на такий Указ ми чекали!” – заявив провідник Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Тягнибок, який разом з іншими представниками націоналістичних організацій останнім часом доклав чимало зусиль, щоб “вирішити проблему ОУН і УПА”.

Спробуємо розібратися у ситуації й відповісти на запитання, що висловлене у заголовку цієї статті.

Отже, передусім, чи мав юридичне право Президент Ющенко підписати Указ? Відповідь на це питання слід шукати у Конституції України. У статті 106 Основного Закону з цього приводу сказано таке: “Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України”. У цій же статті конкретизовано сферу його повноважень, а також право здійснювати інші “повноваження, визначені Конституцією України”. Крім того, згідно із статтею 102 Президент виступає гарантом “державного суверенітету, територіальної цілісности України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина”.

Очевидно, що питання “національного примирення”, а також, що стосується врегулювання питань, пов’язаних з політичним та соціальним статусом учасників Другої світової війни, лежать у площині забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а отже, мають пряме відношення до компетенції глави держави.

Через те заяви колишнього президента України Л. Кучми демонструють виключно суб’єктивну думку щодо юридичної правомірности появи Указу, а точніше – ілюструють його упередженість стосовно боротьби ОУН і УПА.

Але чи можна було чекати від Л. Кучми іншої позиції? Думаю, що це риторичне запитання.

У даному випадку актуальнішим є пошук відповідей на інші запитання. По-перше, наскільки зміст документа віддзеркалює ставлення глави держави до проблеми державного визнання ОУН і УПА, і, по-друге, чи спричиниться він до вирішення на державному рівні цієї пекучої суспільної проблеми?

У зв’язку із цим насамперед треба визнати: Указ Ющенка не можна вважати нормативно-правовим актом, який, врешті-решт, визначає статус колишніх членів ОУН та вояків УПА, оскільки він лише спонукає інші гілки влади, а саме уряд і Верховну Раду, зробити це. А тому ейфорійні заяви, що Президент Ющенко “підписав Указ про визнання ОУН і УПА” не мають під собою ані юридичних, ані політичних підстав.

Натомість не мають рації і ті, хто стверджує, що Указ “нічого не важить і нічого не вирішує”. Указ Віктора Ющенка “Про всебічне та об’єктивне висвітлення діяльности українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення” – це перший нормативно-правовий акт Президента України, який містить чітку позицію глави держави з цього болючого питання. У пункті 1 Указу Президент доручає Кабінетові Міністрів разом із Національною Академією Наук та з урахуванням фахового висновку робочої групи істориків при урядовій комісії із вивчення діяльности ОУН і УПА розробити законопроект “про український визвольний рух 20-50-х років ХХ століття, статус та соціальний захист його учасників, в якому, зокрема, передбачити визнання діяльности організацій, які боролися за Українську самостійну соборну державу у 20-50-х роках ХХ століття, українським визвольним рухом”. Іншими словами, у президентському указі міститься цілком зрозуміла і чітка позиція Віктора Ющенка щодо доцільности державного визнання ОУН, УПА та інших організацій, що у минулому столітті боролися за незалежність України. Однак зробити це, як випливає з Указу, мають уряд і парламент.

До речі, у переліку організацій, діяльність яких планується “визнати”, закралися неточності, а сам перелік з погляду історичних фактів та їх об’єктивного висвітлення не можна вважати повним. Так, у пункті 2 Указу згадується “українська визвольна організація”, якої насправді не існувало. Схоже, що мається на увазі Українська Військова Організація, яку свого часу очолював Євген Коновалець і яку вважають предтечею ОУН. В Указі також немає згадки про Карпатську Україну та її збройне формування “Карпатську Січ”, існування і діяльність яких є невід’ємною складовою національно-визвольного руху. Такі грубі помилки в Указі Президента – річ недопустима і свідчать, що його автори, з одного боку, мають неглибокі знання з вітчизняної історії та про її справжніх героїв, а з другого – недбало ставляться до своїх професійних обов’язків.

Сьогодні усіх, хто вболіває за державне визнання ОУН і УПА, тривожить одне питання: чи зможе нинішній уряд та парламент забезпечити у повному обсязі виконання Указу Президента? Будемо відверті: скептиків більше, аніж оптимістів. Але це сьогодні. Завтра усе може змінитися, оскільки  зміниться політична ситуація, яка має великий вплив на розв’язання проблеми ОУН і УПА.

Достеменно можна стверджувати одне: Указ Президента України “Про всебічне та об’єктивне висвітлення діяльности українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення” –  лише правильний крок на шляху відновлення історичної справедливости стосовно людей, які зі зброєю в руках воювали за свою державу. Остаточну крапку в епопеї, пов’язаній із визнанням ОУН і УПА, ставити зарано.