До історії будинку Українського Вільного Університету – кінець однієї епохи?

Леонід Рудницький, академік НАН України, ректор УВУ (1998-2003)

Будинки, як люди: вони мають свій індивідуальний профіль, своє призначення в житті і свою власну долю. Величезна частина з них існує у сірій буденщині і після свого існування не залишає жодного сліду. Вони сходять з лиця землі, їх ніхто не згадує – вони немовби не існували; на їхні місця приходять інші, такі ж самі, без маркантного профілю, без виразного обличчя.

У великому контрасті до цієї категорії споруд є будинки-велетні, знані усьому людству. Це перш за все собори, про які так красномовно писав колись Олесь Гончар, але і також інші могутні світські монументи, що стали справжніми символами краси і сили тих народів, що їх збудували й у лоні яких вони існують. Tакого роду споруди відіграють вагомі ролі в історії поодиноких народів, їх втрата стає раною на тілі даного народу, а інколи навіть втратою всього людства. Як приклад, вистачить тільки згадати ті дві вежі Світового Торговельного Центру в Нью-Йорку, що стали жертвою варварського терору шість років тому. Може, це цинічно звучить, але їх знищення запевнило їм туземне безсмертя – завдяки цьому нелюдському вчинку людська пам’ять про них ніколи не загине.

Але є ще третя категорія будинків, які хоч і не монументи світової слави, то все ж таки будинки-аристократи; вони не належать ні до касти велетнів світового масштабу, ані до сірої маси безпрофільних споруд. Навпаки, вони мають свій чіткий профіль, свої специфічні заслуги і навіть свою незаперечну символіку. Саме такого роду будинком є дім Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені, що від 1976 року є власністю світового українства, головно завдяки покійному Патріархові Йосифові Сліпому, який тоді дав 80% коштів на його закуп.

Збудований у необароковому стилі ще у 1909 році, над мальовничою річкою Ізар у найбільш престижній частині міста Мюнхену, Боґенгаузен, будинок цей має славетну історію. Спочатку належав він відомій у Німеччині родині патриціїв Гальґартен, нащадки якої живуть тепер в Англії. Пані Гальґартен була чи не першою справжньою феміністкою Німеччини ХХ століття і славною на всю Європу пацифісткою. В її дім частенько загощував великий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії, сусід родини Гальґартен Томас Манн і його донька-письменниця Еріка, яка там проводила свої авторські вечори. У цьому домі відбулася також перша фортепіанна постанова опери “Капріччіо” Ріхарда Штрауса, як і інші культурні події. А коли 1933 року родина Гальґартен була змушена посіпаками Третього Райху покинути свою резиденцію і втікати до Швейцарії, гітлерівський уряд Німеччини передав будинок в оренду Генеральному Консулятові Польщі, який перебував у ньому аж до 1939 року. До речі, у часі мого ректорату будинок фільмувала одна польська телевізійна компанія. Польський режисер, який знімав цей фільм, був захоплений красою будинку і з ентузіазмом говорив про його значення для історії Польщі й про тих визначних польських діячів, які його відвідували.

Про УВУ й українську сторінку історії цього дому вже написано чимало літератури різними мовами. Що і не дивно, бо у ньому мали свій осідок не тільки УВУ, але також Українсько-господарсько-технічний інститут, Наукове Товариство ім. Шевченка, Українська харитативна служба та низка інших українських установ і організацій. А на початку 90-х років він був притулком першого у світі Генерального Консульства молодої Української держави.

Дім цей, безумовно, був цінною перлиною світового українства і справжньою твердинею української науки на чужині. Я свідомо вживаю тут минулий час, бо цей дім, якщо не настане якесь диво, у недалекому майбутньому, на жаль, перестане бути українською власністю. 7 липня 2007 року Професорська Рада УВУ доручила зборам Товариства Приятелів УВУ (офіційному власникові будинку) “докласти максимальних зусиль, щоб забезпечити фінансову базу для праці Університету, включно з такими далекосяжними кроками, як продаж будинку”. 26 липня збори Товариства Приятелів УВУ вирішили продати цей будинок, щоб втримати Університет. Є надія, що продаж будинку принесе дохід понад десять мільйонів доларів, що уможливить закуп іншого, скромнішого приміщення і подальшу академічну діяльність Університету при допомозі Фундації УВУ у США. Покупці на будинок є, пошуки відповідного приміщення почалися. Виглядає, що невдовзі закінчиться ще одна епоха в історії будинку – цим разом українська епоха. Надіймося, що це не буде також кінець цій славній українській інституції.

Без сумніву, все на світі має свій початок і свій кінець. Німецький і баварський уряди вже давніше перестали надавати фінансову підтримку Університетові, мотивуючи свої дії (і, на мою думку, цілком слушно) тим, що Українська держава повинна перебрати відповідальність за Український Університет. Українська держава знову ж покликається на закон, який забороняє їй видавати гроші на наукові інституції поза межами України. Можливо, що настав час покінчити з УВУ, бодай з УВУ в такому вигляді, в якому він тепер існує. Це було б, вживаючи улюблене в Україні слово, нормально. Але чи не криється тут певна іронія долі: УВУ, який перетривав лихоліття Другої світової війни й тоталітарний режим Радянського Союзу, готовий припинити існування в добі незалежної України?

Відомо, що професорський склад та адміністрація Університету покладали великі надії на Українську державу. Адже до УВУ дуже часто загощували високопосадові особи з України, виголошували високопарні промови (деякі навіть звучали досить щиро), складали обіцянки, отримували почесні докторати... Все прогуло, прошуміло – є закон, і нічого не вдієш. Казали колись старі римляни: “Немає закону без винятку”. Чи не міг би тим винятком стати УВУ? Важко повірити, що Україна є такою бідною державою, що не може видати, скажімо, 500 тисяч доларів на рік, щоб утримати УВУ. Важко повірити, що наші депутати, політики, підприємці та олігархи не бачать користи – ні для себе, ні для своєї держави – мати у серці Європи культурно-інформаційно-науковий центр і через нього впливати на події в царині політики, економіки, культури Європи?

“Надія – мати дурнів”, – казали ті самі римляни. Я, мабуть, належу до тієї категорії дурнів – я невиправний оптиміст, я вірю в чудеса. Я вірю, що між українцями знайдуться люди доброї волі, люди візії і чину, які зуміють втримати при житті цю нашу заслужену установу. Але час наглить...