Думи мої, думи

Духовного хліба завжди прагнула душа кожного народу, а надто ж українського. Не випадково Тарас Шевченко поставив на сторожі коло нього Слово як Боже кадило, кадило істини. І спалахнула Божа іскра, й полинула Блага вість, і залунало піснею геніальне Слово. В українській культурі – мова, пісня, музика сприймаються не тільки як засоби комунікації, а й як найцінніші національні скарби. До таких скарбів безперечно належить і кобзарство.

Сергій Гайдук

Переважна більшість кобзарів володіли однаково добре як бандурою, так і зброєю. “Козаків я не боюся, а от кобзарів наказую усіх піймати та вирубати”, – лютував польський король Ян-Казимир після поразки шляхти під Корсунем. Очевидно, правдиві історії сліпих музикантів були страшніші, ніж козацькі шаблюки. Також кобзарі були відважними розвідниками, палкими агітаторами. Поява кобзарів у XV-XVI сторіччях перш за все сталася, виходячи з особливих історичних умов в Україні: постійні війни, виникнення козацтва з його особливим устроєм життя. Народні співаки виховували в людях національну гідність й пробуджували устремління до волі та незалежности. Безбожнику Сталіну також не давали спокою носії давніх народних традицій. Після трагічних подій 1934 року, коли в Харкові під час кобзарського з’їзду було знищено близько 200 виконавців, кобзарство занепало.

Треба віддати належне кобзарям, що вони у своїх епічних творах славили героїв повстань, національно-визвольних воєн, переказували під переливчастий звук струн простому “неписьменному” людові драматичну історію свого народу.

Ставлення до кобзарів було особливе. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака-химери Мамая – вправного воїна, співака й бандуриста. Його зображення залишилось на лубочних картинах минувшини, з яких скульптори створили йому пам’ятник, що встановлено на Майдані Незалежности в Києві. Згідно з легендою, Мамая не брала ні старість, ані куля, ані шабля... Він був втіленням незламного духу українського народу, його мрії про свободу.

Та існує й зовсім інший тип кобзаря – сліпий дідусь, який беріг історичну пам’ять багатьох поколінь й висловлював мудрість цілого народу. Він крокував від села до села за допомогою хлопчика-поводиря і вмів своїм співом та музикою зачепити найтонші струни української душі.

Українські народні співаки впродовж кількох епох були свідками й учасниками історичних подій. Історії відомо багато випадків, коли вони разом з козаками йшли у походи і силою свого мистецтва піднімали бойовий дух воїнів. Світогляд народних музик значною мірою визначав їх репертуар, змістовність та ідейну спрямованість виконуваних ними творів. Почасти це були думи, які представляють один із найвідоміших жанрів української народної творчости. Зазвичай наголос у них робився на релігійну і суспільну мораль. Їм притаманні були чуттєвість, філософська вдумливість, в них славилось лицарство запорозьких козаків.

Виникнення дум відбулося в Південному Придніпров’ї та Причорномор’ї, про що, певною мірою, свідчить топоніміка цього жанру народної поезії.

Той факт, що Україна, особливо в період середньовіччя, була територією схрещення культурних течій зі Сходу і Заходу, безперечно, залишив інтонаційну трансформацію народної й професійної музики, зокрема дум. Сліди цих впливів добре збереглися в українському карпатському мелосі.

Помітну роль у розвитку дум як жанру відіграли співочі братства, в які об’єднувались кобзарі й лірники. Співочі братства виникли наприкінці XVII сторіччя для захисту інтересів кобзарів і лірників. У них були свої майстри, вчителі та учні, статут, каса, прапор і навіть особлива мова, яка мала назву лебійська. Поза тим наявні були умовні музичні сигнали, значення яких знали тільки обізнані.

Співочі братства жорстко регламентували діяльність кобзарів і лірників, переймались підготовкою молодих співаків. Так, для окремих кобзарів і лірників відводились певні райони, де вони мали право займатись своєю діяльністю. Виконувати пісні й грати на бандурі чи лірі дозволялось тому, хто пройшов курс навчання у свого вчителя. Право брати учнів надавали тільки тому кобзарю, який мав не менш ніж 10 років стажу. Такому кобзарю присвоювалось звання майстра або цехмайстра. Окремі вчителі ставали знаними, і їх називали “старечі королі”. Посвята в кобзарі супроводжувалась певним церемоніалом. Під час посвяти особливу увагу приділяли тому, як молодий кобзар засвоїв кобзарську науку, його моральні якості. У деяких братствах вимагалось, щоб під час посвяти, окрім майстра-вчителя, були присутні не менш ніж троє майстрів. Про вимогливість екзаменаторів свідчить той факт, що влаштовувались повторні іспити. Якщо після повторного іспиту учня не приймали в цех, то за це відповідав майстер. Іноді майстра навіть виключали з цеха за погане навчання учнів.

У другій половині XIX сторіччя співочі братства втратили своє значення й перестали існувати. Таким чином, кобзарство в Україні за історію свого існування пережило як розквіт, так і занепад. На жаль, зі знищенням українського козацтва його безстрашні барди і бояни ставали бідними співаками, які викликали співчуття у простого люду. Подорожуючи від села до села, вони задовольняли потреби населення, яке з часом хотіло слухати жартівливі пісні, а не сумні думи.

Наприкінці XIX сторіччя царський уряд видав закон про заборону бродяжництва. Заборона зачепила і талановитих співаків та музик України. Їм не дозволялось співати і грати на ярмарках, переходити від села до села. Відомо багато випадків, коли поліціянти розбивали бандури, а кобзарів арештовували. Та ці міри не зупиняли. Навпаки, інтерес до творчости кобзарів зростав серед патріотично налаштованої інтелігенції.

Наприкінці XIX – початку XX сторіч відбувається цікаве явище: думи часто вивчають з кобзарських збірок, упоряджених фольклористами-етнографами.

Поетико-музичні достоїнства дум хвилюють слухачів і нині. Якщо раніше творцями і виконавцями дум були безпосередні учасники козацьких походів, то з часом цей жанр стає частиною репертуару професійних кобзарів з народного середовища.

Мелос дум у певному розумінні – плід імпровізації. Позаяк йому властиві композиційні закономірності. Патетичні оклики “Ой!”, “Гей!” є своєрідними психологічними сигналами для слухачів. У мелодиці поетичних творів Великого Кобзаря часто трапляються саме такі інтонації.

Багато зібрала й записала фольклору у своєму рідному селі на Волині видатна українська поетеса Леся Українка. 1908 року вона організувала і профінансувала етнографічну експедицію, в якій мали брати участь композитор Ф. Колесса, вчитель миргородської школи О. Сластіон і цінитель народної пісні інженер О. Бородай. Вони мали наміри здійснити фольклорну поїздку селами Полтавщини у пошуках кобзарів, та через протидію київських чиновників, що не надали дозволу на таку експедицію, їх намір не здійснився. Тоді Філарет Колесса спромігся залучити до Миргороду народних співаків й записати на фонографічні валики низку пісень та дум.

Згодом ці записи дешифрувались і лягли в основу безцінної праці “Мелодії українських народних дум”, виданої завдяки фінансовій підтримці Лесі Українки. Вона писала: “Кобзарські мелодії далеко інтересніші, ніж мелодії строфових пісень, що видання кобзарських мелодій дасть нову і, може, найбільшу підвалину національної гордости...”

Перебуваючи в Ялті, Леся Українка розшукала і змогла вмовити приїхати із Севастополя в Ялту одного з найкращих кобзарів того часу Гната Гончаренка для запису на фонографі. У грудні 1908 року Гнат Гончаренко наспівав і награв на валики фонографа такі твори: думи “Про Олексія Поповича”, “Про вдову”, “Про сестру і брата”, пісні “Про правду” – загалом 19 фоноваликів. Їх надіслали до Львова Ф. Колессі, який дешифрував записи і видав їх у другій серії “Мелодій українських народних дум”.

Нині думи як жанр втратили своє первісне значення. Сьогодні вони представляють передовсім науковий інтерес і є культурною спадщиною нації. Мистецтву гри на бандурі наразі приділяється багато уваги. На цьому музичному інструменті виконуються найскладніші твори вітчизняної та зарубіжної класики. Успішно гастролює світом капела бандуристів, не перевелись ще кобзарі, які виконують старі й нові пісні. Багато сучасників віддають до музичних шкіл своїх діточок саме на клас бандури. Хай звучить бандура, кобза, ліра... Вони навіюють думи про минуле, сьогодення та майбутнє. У них мудрість і душа українського народу.