Юрій
Гнаткевич
Днями я повернувся з Канади, де упродовж двох тижнів мав
змогу знайомитися з українським життям у цій країні. Моя участь у громадських
заходах, зустрічі з активістами українських громад у провінції Саскечеван, з
віце-прем’єр-міністром цієї провінції Кеном Кравцем, дискусії і обмін думками з
керівниками та активістами Конгресу Українців Канади, жіночих українських
організацій, журналістами українських газет, радіо і телебачення і, нарешті, з
численними родичами (адже ще далекого 1927 р. до Канади з Польщі виїхали рідні
дядьки і тітки моїх і батька, і матері) – все це переконало мене в тому, що
українське життя в Канаді є, і воно є активним та організованим, яке може
служити надійним інструментом нашої співпраці.
Саме на прикладі моїх
родичів я хотів би показати одну з можливостей такої співпраці. Кілька з моїх
родичів є успішними і відомими в Саскечевані та за його межами ділерами у
справі продажу сільськогосподарської техніки. Водночас вони є власниками
великих маркетів з її продажу, серед них Василь Сова з Вадени. Вони вже якось
пробували раніше налагодити продаж техніки в Україну. Правда, неуспішно: чотири
трактори поставили, а грошей не отримали, бо фірми, що їх нібито купили, десь
зникли.
Не варто нагадувати, в
якому стані перебуває нині українське село. Наші фермери і сільськогосподарські
спілки не можуть працювати без сучасної техніки, а грошей на її придбання не
мають. Свій власний парк ми умудрилися загубити під час розколгоспнення села. Відомі
ж фірми – як “Джондір” чи “Фергюсон” – пропонують нам зараз потужні, але
непомірно дорогі для нас трактори, комбайни, сівалки тощо. Купити їх, та ще й
без кредитів, неможливо.
Якби за допомогою наших
канадських співвітчизників вдалося створити у нас невеликі машинно-тракторні
станції, на кшталт колишніх МТС, які б обслуговували наше дрібне фермерство,
українське село могло б відроджуватися інтенсивніше. Родичі показували мені
зразки дешевих тракторів та комбайнів і таких, які вони називають вживаними і
які після певного ремонту можуть ще ходити десять років. У нас в Україні є
“кулібіни”, які можуть привести їх до ладу.
Після того, як я ознайомив
канадців зі станом українського ринку сільгосптехніки, який я просто “витягнув”
з інтернету, вони виявили інтерес до висловленої мною ідеї і готовність до
переговорів з українськими фахівцями. Потрібні телефони я їм дав.
Обов’язком Української
держави має стати наша допомога українцям у збереженні їхньої національної
ідентичности. Адже не секрет, що внуки і правнуки українців з першої еміграційної
хвилі до Канади втрачають свою мову і духовний потяг до України. Проблема нашої
допомоги тут є складною. Адже ми в Україні самі не спромоглися зупинити жорна
русифікації, запущені ще російськими царями, внаслідок чого російська мова
залишається панівною у столиці України та переважній більшості її міст, у
пресі, спорті. Чесно кажучи, майже скрізь. Мільйони українців досі цураються
своєї мови, а український олігархат принципово і вперто поширює в Україні
тільки російську мову. Смішно подумати, що він стане підтримувати українську
мову в Росії чи Канаді. Але навіть за цих умов наша держава мала б продумати
якийсь мінімальний, але конкретний план упередження асиміляції закордонних
українців. Важливу роль тут мало б значне розширення обміну студентами, допомога
викладачами української мови і культури в тих закладах, де українці навчають
своїх дітей рідної мови. Я був свідком, як в одній із шкіл вже старшого віку
вчитель демонстрував дітям далеко не найкращі зразки української мови. До речі,
українська преса в Канаді і в США потребує лексичної стандартизації. Я гадаю,
наш Інститут української мови міг би підготувати і поширити своєрідний
словник-мінімум, метою якого було б уникнення в українській закордонній пресі
лексичного інструментарію, не характерного для нашої літературної мови.
Гострою залишається
проблема віз. Якщо українці Канади можуть приїхати до своїх родичів в Україну
без жодних проблем, то про українців, що хочуть відвідати родичів у Канаді, так
не скажеш. На жаль, на українців часто дивляться як на потенційних мігрантів. Моя
племінниця, яка збиралася їхати зі мною в гості до родичів, які, до речі,
відвідували її батьків уже двічі, отримала письмову відповідь, зміст якої
зводився до того, що вона, мовляв, не переконала, що не залишиться у Канаді. Так,
власне, ніхто ж з нею на цю тему не розмовляв, а вона у жодному разі не
збиралася в Канаді залишатися. Навіть я, депутат парламенту, який уже двічі
перед тим бував у Канаді (перший раз в гостях у родичів, а вдруге на запрошення
українських організацій у Канаді з нагоди сторіччя переселення туди першого
українця), чекав на візу майже місяць. Чого вони боялися? Слід визнати, що
візова практика з Канадою залишається для нас проблемною, і цю проблему має
порушити українська влада перед канадською владою.
Українців хвилює питання
про подвійне громадянство і їхні права в Україні. Багато українців з так званої
четвертої хвилі, ставши громадянами Канади, не хочуть бути остаточно
відірваними від України, і їм не подобається наше законодавство, яке стверджує
недопустимість подвійного громадянства. Питання складне, але ми й справді тут
перемудрили, злякавшись штучного масового отримання нашими громадянами
російських паспортів. Проте вихід є. Тут треба користуватися диференційованим
підходом. Адже ми маємо різні візові режими з різними країнами. То чому б не
мати різні режими з різними країнами у сфері громадянства. Чому не дати
вирішення цього питання на відкуп і відповідальність Президента чи уряду, які б
вирішували питання громадянства на основі міждержавних угод? Ці положення і
процедури могли б бути описані в законах про закордонного українця і про
українського трудового емігранта. У будь-якому разі українці, що опинилися за
рубежем, особливо ті, що потрапили туди в останні два десятиріччя, мають
отримати чітко окреслений громадянський статус з широкими правами в Україні,
який би заохочував їх до тісних зв’язків з Україною, спонукав би їх до
повернення на рідну землю.